Його зненацька охопив сумнів: “Чи те я роблю, що слід? Чи здатний на це? Чому так тягне туди, у невідоме?” І він зупинився серед шляху. Замислився. Огледівся.
Хоча дорога стелилася попереду рівна й широка, проте він не міг іти далі: і неспокій, і невдоволення собою, і жадання чогось вищого переповнили його. А обіч уторованої дороги громадилися вершийи, які здавалися такими стрімкими й неприступними, що на них ніхто не наважувався зійти. До того ж їх оточували непрохідні хащі, глибокі яруги, гострі стрімчаки й бескиди…
І все ж він рішуче
Спокійно дибали гостинцем. Відчайдушний!” – захоплено вигукували інші, які вже готувалися рушити й собі услід за сміливцем. “Щасливий!” – зітхали ті, що через свою кволість, несміливість чи полохливу вдачу не могли піти за першопрохідцем. А були й такі, що мовчки заздрили й потайки зневажали сміливця.
Що йому до того! Він уперто здіймався
Читачі в кожному номері шукали гострі, дотепні малюнки, під якими стояв підпис “Сашко”. Друзі щодня приходили до нього в майстерню, щоб подивитися, як під пензлем народжується пейзаж чи людський тип. І називали його талановитим, і пророкували йому творче майбуття.
А його не задовольняли ні карикатури, ні акварелі, ні олійні праці. Усе дужче й дужче почувався невдоволе-ним, бо відчував у собі силу творця нового мистецтва, що тільки-но утверджувалося. І однієї ночі після роздумів він рішуче виходить зі своєї майстерні, щоб ніколи до неї не повернутися. Залишає мольберт, фарби, закінчені й незакінчені полотна – залишає назавжди. Із плащем через плече й дорожнім портфелем у руці поспішає на вокзал, сідає в поїзд, що везе його на берег Чорного моря, у красуню Одесу. А вранці він уже стоїть перед директором кінофабрики й промовляє три заповітних слова:
– Хочу стати режисером! Це був Довженко.
Олександр Довженко поспішав, щоб побачити й послухати письменника Поліщука, за столиком якого збиралися його послідовники й друзі. Іноді між групами Поліщука і поета Семенка вибухали палкі дискусії, і тоді в кав’ярні стояв неймовірний шарварок. Але зараз тут порожньо й тихо: Поліщука немає. Лише в кутку сидить якась парочка та незмінно займає своє “робоче” місце Михайло Семенко.
У цей час молода пара розплатилася з офіціантом і попрямувала до дверей. Довженко звернув увагу на великі сині очі дівчини та її довгу золотаву косу. Це було так гарно й незвично, бо в моду входили короткі зачіски.
– Серьожо! – несподівано вигукнув Яновський і метнувся до кремезного чорнявого юнака, що йшов за дівчиною.
– Юрко? – здивовано розвів руки юнак, і вони обнялися.
– Оксано, це Юрій Яновський. Ми з ним разом училися в Київському політехнічному. Після другого курсу він полишив інститут і став письменником.
Познайомтесь…
– Знаю! – перебив приятеля Яновський і натхненно випалив: – Золотокоса Оксана! Одеситка. А нині студентка Харківського медичного.
Приємно бачити вас…
– Сашко – обернувся Яновський до Довженка, – знайомся: Сергій Корольов. Авіатор!
– Тільки вчуся на авіатора, – уточнив Корольов і енергійно простягнув свою міцну руку Довженкові. Так відбулося знайомство двох високообдарованих молодих людей, чиї імена згодом стануть відомі всьому світові.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)