Росія багата не тільки безграничними просторами, родючими землями фруктовими садами, але й неабиякими людьми, праведникамі, обдарованими чистої, божественнийний енергією. Вони дивляться на нас ясними проницательними очами, начебто заглядивают у душу, так так, що нічого від них не сховаєш. Праведники жертвують багатьма життєвими благами заради чистоти душі, з радістю допомагають навколишньої гідно перебороти всі негоди, вийти переможцем з боротьби із самим собою, духовно очиститься. І що б про їх не говорили, скільки б не дивувалися їх неприхотливости,
Залізниця чорною змійкою тікає за обрій, по ній всі так само проносяться поїзди, десь швидше, десь повільніше. Але “на сто вісімдесят четвертому кілометрі від Москви по гілці, що йде до Мурома й Казані, ще з добрих півроку після того всі поїзди сповільнювали свій хід”. Ні, шляхи вже давно полагодили, і, пройшовши переїзд, поїзд знову набирав швидкість.
Тільки машиністи знали й пам’ятали, отчого це всі Так Игнатич, що оповідає про ту гірко^-нелюспівай трагедії.
“Матренин двір” – це оповідання
Ще рік назад, повернувшись із неволі, людина міг улаштуватися хіба що носилки тягати.
Навіть електриком на чимале будівництво його б не взяли. А тепер извольте – можете вчителювати. У відділі кадрів, куди випливало проратиться по питанню працевлаштування, “кадри вже не сиділи за чорної шкіраний дверима, а за заскленої перегородкой, як в аптеці”.
Повітря було просто наелектризоване волею. У той рік швидких змін оповіданнячик вертається в новий мир з тих країв, звідки ще недавно живим мало хто міг повернутися. Улаштувався він учителем у містечку, “де не кривдно б і жити й умерти”, у Високому Поле.
Уночі лише тихий шелест галузей по дахах, удень нізвідки не чутно радіо й усе у світі мовчить. Але людина бідує щодня в сніданку й обіді, а хліба у Високому Полі не пекли, та й нічим їстівним не торгувалися Що ж, шляхетні работники відділу кадрів смилостивилисій над оповідачем і направили його в Торфопродукт.
У цьому селищі змішалися дві епохи – “однообразние зле штукатурені бараки тридцатих років і, з різьбленням по фасаду, із заскленими верандами, будиночки п’ятидесятих”. Але жителі й тих, і інших рівною мірою вдихали сморід і кіптяву з фабричной труби. От куди може завести мрія про тихий куточок Росії!
Але краще вільно вдихати фабричні вихлопи, чим насолоджуватися красами припологи за колючим дротом.
На торф’яному селищі скитания рассказчика не закінчилися Долі було завгодно, щоб зупинився він у сусідїй сільцю з нічого не мовець назвою – Тальново, у будинку “із четирьмя оконцами навряд на холодну не червону сторону й із прикрашеним під теремок горищним віконцем”. Побудували хату давно й добротно, на більшу сім’ю, а жила в ній тіперь самотня жінка років шестидесяти. Безмовну, із круглястим жовтим, хворим особою господарку звачи Матрена.
Про неї ми довідаємося набагато більше, ніж про оповідача. Ця жінка з невигадливим, сільським ім’ям багато працювала, незважаючи на болезнь, працювала безкоштовно: “не за гроші – за палички”. Пенсію їй не платили.
У Матрени в хаті жили кілченогая кішка, підібрана з жалости, миші й таргани.
“Але не тому були миші в хаті, що колченогая кішка з ними не справлялась – вона як блискавка за ними стрибала в кут і виносила в зубах. А недоступни були миші для кішки через те, що хтось колись оклеил Матренину хату зеленуватими шпалерами, так не просто в шар, а в п’ять шарів. Один з одним шпалери склеїлися добре, від стіни ж у багатьох місцях відстали – і вийшла як би внутрішня шкіра на хаті.
Между колодами хати й шпалерною шкірою миші й проробили собі ходи й нагло шаруділи, бігаючи по них навіть і під потолком”.
Солженицин описує деревенский побут з неабиякою часткою іронії. Матрена Василівна хату не жалувала ні для мишей, ні для тарганів, тому що в шуршанье мишей, безперервному, як далекий шум океану, шереху тараканов не було нічого злого, не було неправди. Шуршанье було їхнім життям.
Матрена відрізнялася трудолюбиїм – вставала в чотири-п’ять ранку, “тихо, чемно, намагаючись не шарудіти, палила росіянку пекти, ходила доїти дозу, по воду ходила й варила в трьох чугунках”.
Напевно, жереб Матрени був жити в той час, коли люди працювали безкорисливо, не думаючи про пенсію. А гроші й нагороди одержував того, хто про високі результати доповідався Матрена нікому не могла відмовити в допомозі – без її жодна оранка городу не обходилася. Грошей вона не брала, одержувала задоволення, прилив сил від роботи. Матренина покірність ішла від сердца.
Вона не прислужувала, але служила навколишньої, завжди була готова поділитися останнім.
Матрена Васільевна – людина не від миру цього. Її діти вмерли в дитинстві, на війні безвісти пропав чоловік Їй довго не оформляли за нього пенсію. І все-таки жінка не озлобилася, залишилася привітний, відкритої й біскорисливо чуйної. Матрена в Злженицина – втілення ідеалу російської селянки.
Її вигляд підбен іконі, життя – житію святий Її будинок – наскрізної символічний прораз оповідання – як би ковчег біблійного праведника Ниючи, у якому він Рятується від потопу разом із сім’єю й парами всіх земних тварин, щоби продовжити рід людської. Матрена – праведниця. Житіє святої повинне завершуватися щасливої смертью, що з’єднує її з Богом.
Однак смерть героїні гірко-безглузда. Брат покійного чоловіка, жадібний старий Фадей, примушує Матрену віддати йому її світлицю.
Безвідмовна Матрена гостро відчуває провину перед Фадеєм – незадовго до першої світової війни вона стала його нареченою, але, упевненийная, що той вигин на фронті, вийшла заміж за Фадєєва брата. Втрата гірници й раптова пропажа кішки передвіщають загибель будинку Матрени і її смерть. Бути може, вона й передпочувала негарне – боялася пожару, боялася блискавки, а більше всіго чомусь – поїзда. Під поїзд вона й потрапила.
Загибель героїні символізує жестокость і безглуздість миру, у якому вона жила.
Спочатку оповідання називалося “Не коштує село без праведника” – по російському прислів’ю. Праведниця-Крестьянка жила в оточенні недоброжелательних і корисливих колгоспників. Їх убога й нещасна доля мало чим відрізнялася від існування лагерних в’язнів. Вони жили по споконвіку заведених порядках.
Навіть після смерті Матрени, сделавшей для всіх так багато добра, зседи не дуже переживали, хоча й плакали, у хату йшли з дітьми, начебто на спектакль.
“Ті, хто вважав себе покойнице рідніше, починали плач ще з порога, а, досягши труни, наклонялись голосити над самою особою покійної”. Плач родичів був “свого ротак політикою” – у ньому кожний излагал свої власні думки й чувства. І всі ці голосіння зводилися до того, що “у смерті її ми не виновати, а щодо хати ще поговоримо!” Оповідання “Матренин двір” невізможна читати без сліз. Ця смутна історія праведниці-селянки не художній вимисел автора.
Відтого з таким співпереживанням і гірдостью читається оповідання – адже остулисій ще на землі росіянці праведники, без яких не коштує ні село, ні місто, ні вся земля наша
(1 votes, average: 5.00 out of 5)