Бережний В. П. Космічний Гольфстрім: Повість та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1980. – С. 3-116. 1
Капітан “Вікінга” сидів у кріслі біля пульта керування і, коли відчув, що його хилить на сон, випростав спину, розвів руки, потягнувся. В’ялість розливалася по всьому тілу – такого ще не бувало з того самого дня, коли вони покинули Землю заради вивчення глибинного космосу. І оця дрімота… Чи не захворів? Але ж ніщо не болить, лише важкість в усьому тілі, от і руки ніби поважчали, і голова…
Певне, одноманітність дається взнаки.
Еола часто буває похмурою, і це дратує… Ще не вистачає депресії та неврастенії…
Капітан спокійно, можна сказати – безсторонньо обмірковував становище, пригадуючи окремі деталі поведінки свого численного екіпажу, зіставляв, аналізував і зрештою зробив не дуже втішний висновок, що стосунки між чоловіками й жінками потроху заплутуються, і це може призвести до ексцесів. А нехай йому всячина, ще цього не вистачало – любовні інтрижки на космічному
А що як Еолі?
Думки снували в капітановій голові спокійно, але він помітив, що в його свідомості з’явилося невиразне, туманне відчуття небезпеки. Погладив долонею свого рудуватого йоржика, немов бажаючи у такий спосіб позбутися того відчуття, але воно не зникало. Капітан озирнувся.
Усе спокійно, нічого не змінилося, а проте… Щось його непокоїть!
Натиснув кнопку, відкриваючи сферичний оглядовий екран. Як і вчора, як і рік тому, зорі течуть назад, попереду зяє чорнота космосу, до якої “вікінги” вже давно звикли. То в чому ж річ? Нерви, починають здавати нерви… Дивно, це дуже дивно.
По закінченні вахти треба обов’язково піти на медпункт. Звичайно, з кожним може трапитись, хоча “Вікінг” абсолютно стерильний, але щоб він занедужав перший, він, капітан, це… Та йому явно нездужається.
Гордій Нескуба поклав голову на руку, неспроможний перебороти втому, і одразу заснув. Йому привидівся якийсь кошмар – неначе він біжить по трасі, а за ним суне порожній металевий вагон без передньої стіни, він уже в тому вагоні, збоку ще лишається невелика щілина, в яку треба неодмінно вискочити, але в нього вже вичерпалась сила і ніяк не можна підбігти швидше. Ось-ось щілина закриється, його притисне, роздушить…
Напружившись, він таки встигає вискочити в той просвіт, і тяжка сіра громада помчала мимо… Нескуба відітхнув і прокинувся. Роззирнувшись навколо і усвідомивши, що то був тільки сон, ще раз полегшено зітхнув.
Підвівся, маючи намір досягти протилежної стіни, де прикріплені гумові стрічки, еспандери та інше спортивне начиння, щоб зробити зарядку, але не втримав рівноваги і стукнувся об пульт.
“От незграба! – подумки вилаяв себе. – Добре, що ніхто не бачить, а то підняли б на сміх…”
Тепер він підводився, міцно тримаючись за підлокітники свого крісла, та його тіло, наче маятник, знову хитнулося в бік пульта. Це вже не на жарт стривожило капітана. Якщо хвороба вразила вестибулярний апарат… От халепа!
Ще цього йому не вистачало! Рішуче відштовхнувся від крісла, проте його не підкинуло вгору, він не поплив у повітрі, як це було завжди в таких випадках, а важко опустився на сидіння. Кров шугнула йому в скроні від одного тільки здогаду: з’явилась вага! Це ошелешило Нескубу, деякий час несила було зібратися з думками.
Звідки воно взялося, це гравітаційне поле? У навколишньому просторі немає жодного формування, бодай незначного скупчення матерії, яке тільки й може бути джерелом гравітації. То, можливо, це блукаюче поле – своєрідна хмара в космосі? І хоч таких гравітаційних полів наука не знає, Нескуба готовий був пристати на таку гіпотезу.
Оговтавшись, окинув поглядом панель з приладами, і тут його знову чекали прикрі несподіванки. “Вікінг” відхилився від встановленого курсу на 13’7″! Траєкторія польоту скидалася на обважнілий колосок, що хилиться донизу.
Тепер капітанові стали зрозумілими симптоми його нездоров’я: нервова система одразу відчула гравітацію і реагувала на це пониженням кров’яного тиску.
Так, значить, тяжіння… Нескуба, обережно ступаючи, наче боячись, що підлога провалиться під його ногами, пройшовся по рубці керування, оце вперше за сім довгих років, протягом яких вони перебували в стані невагомості. А зараз… Дивовижне то було відчуття – ступати по світло-сірому пластику, піднімаючи то ліву, то праву ногу та ще й розмахуючи руками!
Серце капітанові забилося частіше, легені жадібно втягували повітря. Цієї хвилини він був схожий на хлопчика, який вискочив під густий дощ. Тільки цей дощ був невидимий і, здається, посилювався з кожною хвилиною.
Капітан знову сів до пульта, ввімкнув мікрофон і, тамуючи тривогу, заговорив:
– Прошу всіх, вільних від вахти, негайно зайти до мене…
Раніше, скликаючи екіпаж, він говорив “прибути”, “з’явитись” чи просто: “прошу до мене”, а зараз підкреслено вимовляв – “зайти”.
– Усіх, вільних від вахти, прошу зайти…
Ситуація раптово змінилась, і Нескуба вирішив порадитися з колективом. Був глибоко переконаний, що спільне рішення завжди найкраще, наймудріше, і весь час дотримувався цього. “Вікінг” – наша планетка на час польоту, – наголошував капітан, – отже, всі ми відповідаємо за нього”. Коли через недогляд чи, може, недбалість старшого інженера вийшла з ладу радарна установка, Нескуба виніс цей факт на розгляд колективу. Тоді ж “вікінги” затвердили запропонований ним додаток до діючої “Інструкції” про відповідальність за недбайливе виконання обов’язків. Винного пропонувалося вважати пасажиром і відсторонити від усяких, навіть найменших обов’язків.
Покарання гуманне, проте досить дошкульне. Увесь екіпаж, за винятком біолога, схвалив цей пункт, і порядок та дисципліна помітно зміцніли, колектив працював чітко й злагоджено. Хоча в особистих стосунках і почали з’являтися деякі аномалії.
– …прошу зайти… – ще раз повторив Нескуба і вимкнув мікрофон.
Першими до рубки з’явилися біолог Алк та Еола, і це кольнуло капітана. Кинувши погляд на самовдоволене обличчя старого парубка, Нескуба подумав, що зробив промах, включивши його в екіпаж. Щось частенько він буває в товаристві Еоли… “Невже я ревную? – дорікнув собі. – Ще цього не вистачало…” І хоч як він силкувався придушити, відкинути почуття неприязні до Алка, та це не вдавалося, і йому було ніяково, навіть соромно. Еола, мабуть, помітила, вловила вираз чоловікових очей, бо, торкнувшись його непокірного йоржика, тихо спитала:
– Ти стривожений? Як ти себе почуваєш?
Голос дружини завжди гамував йому нерви, приносив спокій. Нескуба зітхнув і стримано відповів:
– Дякую. Хилило на сон, і трохи подрімав. А як ти?
– Незвично. Звідки це?
– Зараз обміркуємо.
Еола відійшла і сіла в крісло – через одно від Алка, що помітив капітан. До сидінь уже не прив’язувались, і в’яло звисаючі ремені знову нагадали йому про те, що сталось, і він почав подумки добирати слова, які мусить сказати екіпажеві.
Тим часом з’явилися всі, хто міг з’явитися, – тридцять сім чоловік.
– Товариші, – почав Нескуба, ввімкнувши запис, – ви й самі помітили, як змінилася ситуація. Наш “Вікінг” потрапив у гравітаційне поле, причому джерело цього досить інтенсивного поля мені не відоме. Нам треба негайно вирішити, що робити.
Вам слово, Лойо Майо.
Астроном – смаглявий молодий чоловік з гострими очима – був, здавалося, заскочений зненацька.
– Спостереження, які ми провадили, не виявили в навколишньому просторі ні поодинокої зорі, ні пилової хмари…
– А чи може бути блукаюче гравітаційне поле? – спитав Нескуба.
– Досі астрономія не знала таких, – Лойо Майо вибачливо усміхнувся. – Магнітні поля під час великих збурень в атмосфері сонця можуть відірватися, але гравітаційні… Випадок унікальний, у нас зовсім мало даних спостережень, щоб зробити якісь певні висновки.
“А інтуїція? – невдоволено подумав Нескуба. – Що тобі говорить інтуїція?” Уголос запитав:
– Що ви пропонуєте?
Лойо Майо знизав плечима.
– Треба вивчити поведінку поля.
“Ну, звичайно, – вивчити, проаналізувати…” Після астронома промовляв астрофізик – низькорослий чоловік з копицею чорного волосся. Говорив коротко і категорично:
– Нова загадка природи. Сюрприз. Вся надія на радіолокацію.
Коли візуальні спостереження недостатні…
Наче блискавка, Нескубу пронизала думка: чорна діра! Візуально її не виявиш, хіба покриє якусь зірку, але це надзвичайно рідкісне явище – таке покриття…
Він уже не чув, що говорив астрофізик: слухав свої власні думки. І коли той умовк, запала тиша – капітан дивився на своїх товаришів, але нікого не запрошував говорити. Цю хвилинну розгубленість помітили, заворушилися. Нескуба опам’ятався і швидко сказав:
– Цілком правильно: це явище потребує дослідження. Але насамперед треба виправити курс “Вікінга”. Енергетичним резервом ми ще не користались…
Він якраз і призначений на випадок непередбачених, несподіваних обставин.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)