Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1986. – 263 с. – С. 194-232.
Стерничий з нетерпінням чекав, коли нарешті з’явиться цей загайний Тао. Не відривав очей від екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвідник причалив і перейшов на борт корабля. Ох і повільно ж він скидає захисну спецівку! Нарешті тупає осьовим тунелем… Звичайно, Стерничий віддавав йому тільки частину своєї уваги і мозкової енергії.
Одночасно стежив за показаннями численних приладів, за рухом різноколірних
Нарешті пневматичні присоски на черевиках Тао зачмокали в рубці Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стріпнув поріділим волоссям:
– Ваші повідомлення, Тао… Поясніть, що сталося?
– Можу ще раз повторити: я не помітив жодного міста.
– Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? “Хитрющий старий, –
Старшій Матері: поверховість спостережень, поспішливість висновків. Сидів би в своєму Центрі Наук та виводив формули, так пі, потягло в мандрівку…”
“Формула вийшла цікава, але не симетрична, – думав тим часом учений. – А ще ж треба ввести співвідношення невизначеності…”
– Загинуло людство? Ні, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про міста…
– Так. Але це ж неймовірно. Ми знаємо, що головною прикметою Землі були міста. І ось їх немає, зникли. Спустошень ви не зафіксували.
Може, процес техногенезу знищив своє творіння – людську цивілізацію? – Стерничий одірвав очі від формули, поглянув на стрункого хлопця. – Що ж ви пропонуєте?
– Я хотів би спуститися на поверхню планети, щоб там, на дні повітряного океану, безпосередньо…
– На дні океану… Так. Одразу видно, що ви поет, юначе.
Гаразд, відпочиньте, а я тим часом обміркую план досліджень. А тоді – що скаже Мати.
“От уже сухар, – незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабіни. – Мати поцікавилася б враженнями, а він… Чи, може, вчені-адміністратори і мусять бути саме такими? Прикмета Землі…
Який кентавр її закреслив? Адже у хроніці мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамірливих міст[1]. І от маєш… Невже й наша експедиція невдала? А я ж мріяв…”
Юний Тао належав до покоління романтиків, що рвалося в космос заради нових вражень, мріяло про зустріч з людьми – їхніми далекими родичами. От і спорядили експедицію, він довго літав над континентами, і Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб… Зелений і синій океани…
Очі відбирає… А як же там, на поверхні?
Хлопець довго не міг склепити очей, груди йому розпирало і радісне, і журливе відчуття. Якщо земляни загинули, Філія лишилась сиротою… Самітною сиротою на весь бездонний космос… Адже ніде, в жодній Зоряній системі ще не відкрито життя.
Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хіба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею – своєю праматір’ю, звідки вилетіли космонавти, що осіли на Філії…
Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравітація корабля не втримала, він поплив угору і стукнувся об стелю. Після цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолітні манускрипти, які розповідали про Землю, про політ легендарного Туо, що повернувся на Філію із земною дівчиною. Він невдовзі загинув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч і не повний, звіт про свою мандрівку.
Тао пригадує – там ішлося про гострі суперечності, що роздирали тодішнє людство. Ядерна війна? Самознищення? В такому разі планета була б спустошена, обвуглена після атомних пожеж, а вона квітує! Навіть тієї пустелі, про яку згадував Туо в своєму звіті, тепер немає.
Сам бачив – океан зелені! Щось тут не те…
Крізь плетиво думок пробивалося інтуїтивне передчуття якихось подій, але зосередитись на цьому Тао не міг – сон уже оповивав мозок.
Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, і міріади краплинок – на листі, на червонобоких яблуках, на гіллі – спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тільки примружував очі. Сонячне світло дробилось на різнобарвні осколки, мінилося, переливалося відтінками од фіалкового до золотого. На Філії обмаль води, дощів не буває, лише туман, а тут він щойно був свідком прекрасного видовища – на цей густий і, здавалося, безконечний сад в якомусь шаленстві ринула вода!
Сріблясті цівки лопотіли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досі у вухах… Яка тут буйна природа!
Диво, та й годі.
Тао довгенько бродив по росяній траві – на ній також зблискували бісеринки, і вже хотів зв’язатися із Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висів у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тіло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпів, навіть руки не опустив, так і тримався за металевий гудзичок штиря. Людина, та ще й дівчина!
Тенькнуло серце, защеміло в захваті. Не зводив очей з її постаті, стежив за кожним її рухом – як вона ставала навшпиньки, і коротенька спідничка ще більше оголювала її гарні ноги, як підносила руку і зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник – на прекрасне творіння. Не дівчина, а музика, пісня!
Учадів хлопець як стій. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов’язково поіронізував би з його кумедної пози. Але Стерничий – старший чоловік, а молоді властиве захоплення.
Дівчина, певне, відчула його погляд і рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тільки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дівчина обурено і водночас насмішкувато вигукнула:
– А це що за потороча?
Раптом, помітивши, що він тримається за антену, кинулась, як пантера, і, муркнувши “Ага…”, шарпнула передавача, і, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знівечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тільки кліпав очима.
– Ось тобі, щоб знав, як стежити!
Стиснула кулачки і дихала так, що тремтіли ніздрі, – ану, мовляв, підступи.
– Чого ж мовчиш? Соромно?
Ошелешений Тао відчув, що задихається в своєму захисному балахоні. Забувши про інструкцію, суворі правила поведінки зореплавця, сіпнув блискавку і миттю вивільнився з комбінезона. Запашне, терпке повітря, це очищене фільтром, забило йому подих, п’янким трунком влилося йому в легені. Дихнув раз, удруге, і аж засміявся від задоволення.
О, благословенна Земля! Простягнув до дівчини руки:
– Здрастуй, юна Мати!
Зачувши незрозумілу мову, дівчина подалася назад.
– Ти що, не знаєш есперанто?
Він подумав, що це вона так називає або його, або народ. Заперечливо хитнув головою:
– Ні, я – Тао з планети Філія. Ще й показав рукою в небо.
Мить – і дівчина кинулась навтіки, тільки п’яти замелькали. На Філії Тао не посмів би гнатися за юною Матір’ю, це було б нечуваним порушенням звичаїв і моральних норм, а тут… все інакше.
Тао побіг за нею, сподіваючись легко наздогнати. Але де там! Дівчина бігла сягнисто, петляючи поміж деревами й кущами із спритністю дикого звіра. Хлопець мало не стукнувся лобом об дерево, ухилився, але в плече таки стусонуло добряче, а там гілка хльоснула по лиці – проступив червоний рубець, та він біг, затуляючи обличчя руками, перестрибуючи через кущі.
Перша зустрінута людина! А може, й остання на цій планеті… Прудка…
Невже не наздожене?
– Зупинись! Послухай…
Він явно не розрахував свої сили – дух забивало, ноги обважніли… А вона все далі й далі, уже тільки розпатлана голова мелькає над заростями, о, зникла, не видно. Тао досадливо махнув рукою і зупинився, важко дихаючи.
Пройшов ще кілька кроків і, зітхнувши, сів на траву. Було чого зітхати: юна Мати втекла, передавач пропав, женучись за нею, він втратив орієнтир і тепер не знає, де його “Птиця”… Ну, спецкостюм відшукає, не голка, прикро, що юна Мати… І чого вона злякалася?
Такий емоційний сплеск… Незрозуміло… Дивно…
Щось застогнало. Тао нашорошив вуха: невже вона? О, знову, приглушено, ніби крізь зуби.
Юнакове серце пойнялося тривогою і якоюсь затаєною радістю: вона! вона! Схопився – втоми як не було, – підтюпцем побіг у той бік, звідки чулося оте постогнування.
Так, це вона стогнала. Сиділа на траві, безпорадна, скорчена, тримаючись руками за ушкоджену ступню. Побачивши незнайомця, застогнала, вже не стримуючись, як мала дитина.
Гримаса болю пересмикувала її обличчя, і Тао пройнявся до неї співчуттям. Одразу помітив – оступилася, кісточка лівої ноги підпухла, шкіра на ній посиніла.
– Це все… через тебе… – докірливо обізвалася дівчина. – Хотів наздогнати… Я ж олімпійська чемпіонка!.
Тао швидко видер довгий шмат своєї сорочки і нахилився, щоб перев’язати. Дівчина помітила, як він сором’язливо-ніжно доторкається до її босої ноги, і усміх промайнув їй в очах:
– Дужче, міцніше!
Він здогадався, повторив:
– Дузсе, міснісе!
Дівчина засміялася, і він разом з нею.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)