Колись на крутому схилі гори буйна фантазія позбирала з усіх усюд дерева, і тепер вони створили мальовничу строкату сім’ю. Між стовбурами дерев пробивалося світло літнього сонця, простір манив загадковим затишком. Батько, ідучи від дерева до дерева, перед кожним зупинявся, наче зустрівся зі знайомою людиною.
У саду на схилі гори були не тільки розлогі яблуні, а й зовсім молоденькі яблуньки. Так само росли різного віку та різних сортів груші. Черешні, вишні, сливи, абрикосові дерева, кущі агрусу, смородини, порічок, густі малинові зарості.
Упереміжку з ягідними та плодовими деревами – і дубки, й липи, й черемхи.
Посеред саду вигнались у височінь тополі, білокорі берези світилися, сяяли білизною стовбурів, шумували плетивом кіс.
Гора така, зауважив товариш, – що ні під город не зореш, ні збудуєшся. То кожен господар напроти своєї хати чи траву косить для корови або кози, чи ось так позасаджував деревом. А наш батько скільки жив у хаті під горою, то саджав дерева.
Ото за багато літ і понасаджував.
Старий, спираючись на ціпок, торкався до дерев долонею, наче хотів відчути їхнє тепло або ж
Оцей дуб, – показав товариш на ошатного кремезня, – ми вдвох із батьком посадили. Кожне дерево тут посаджене не самим батьком, а з яким-небудь гостем, із іншим чоловіком. Кожне дерево – це пам’ять про ту людину.
Батько пам’ятає про них усіх. А біля отого каштана, що за березами росте, раптом зупиняється й питає: “А з ким же я садив його, не пам’ятаєш?” Звісно, я не пам’ятаю, бо, може, й не знав ніколи. То він аж посірів на лиці, що ім’я людське забулося.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)