Аналіз вірша Тютчева “Не те, що мнете ви, Природа…” Для Тютчева характерне подання про загальну натхненність природи, про тотожність явищ зовнішнього миру й станів людської душі. Це подання багато в чому визначило не тільки філософський зміст, але й художні особливості тютчевской лірики. “Не те, що мнете ви, природа…” написано не пізніше 1836 року в Мюнхені. Тютчев блищав в одному зі знаменитих центрів європейської культури як в ученому й літературному світі Мюнхена, так і в придворному, дипломатичному й світському колах
У
Вони потрапили до Жуковського й Пушкіна, поети по достоїнству оцінили вірші. У лірику Тютчева “поетизація” природи доведена до найвищої крапки свого вираження. Яскравим прикладом служить вірш “Не те”, у якому автор говорить такими словами, якими прийнято говорити про людину: Не те,
Полемічна запальність цього вірша викликає природне запитанння: хто ці “ви”, яких далі поет, звертаючись до читача, називає в третій особі “вони”? Як відомо, у першодрукованому тексті цензура виключила дві строфи другу й четверту, неприйнятні з ортодоксально-церковної крапки зору
Пушкін, зі своєї сторони, наполіг на тому, щоб викинуті строфи були відзначені крапками, тому що відсутність цих строф порушувало композиційну цілісність вірша. Крапки ж недвозначно вказували на те, що ця справа рук цензури, а не редактори. Пізніше Н. В. Сушков просив Тютчева згадати відсутні у вірші строфи, але поет не зміг відновити їх у своїй пам’яті. І все-таки вірш не втратив свого змісту, головної ідеї взаємин людини й природи. Через весь добуток автор проводить думку про те, що “глухі” люди не вміють почувати, а, отже, не вміють жити
И якщо для них вона безлика, то для Тютчева природа “голос матері самої”. Її образами він виражає свої таємні думки, почуття, сумніви, болючі питання. Тютчев виступає проти прихильників “вульгарних механістичних подань про природу як про голий механізм, бездушну машину”: Вони не бачать і не чують, Живуть у цьому світі, як потемки, Для них і солнцы знати не дихають И життя немає в морських хвилях. Промені до них у душу не сходили, Весна в грудях їх не цвіла, При них лісу не говорили, И ніч у зірках німа була! І мовами не земними, Хвилюючи ріки й ліси, У ночі не радилася з ними В бесіді дружній гроза!
Вірш написаний у формі звертання, у нього немає заголовка, що віддає більше глибокий зміст. Добуток починається зі слова “не”, щоб повніше відгородити читача від невірного розуміння природи. Вірш “Не те, що мнете ви, природа…” є теперішнім натурфілософським сповіданням віри Тютчева
Полемічний тон сполучається в цьому вірші з почуттям великої людяності. Автор закінчує його словами, у яких найменше осуду за адресою тих, хто думає інакше: Не їхня провина: зрозумій, коли може, Органа життя глухонімий! На жаль, душі в ньому не стривожить И голос матері самої! Вірш написаний чотиристопним ямбом, а перехресний спосіб римування гармоніює із чергуванням жіночих і чоловічих рим
Асонанс на “і”, “а”, і “про” надає віршу піднесений тон, достаток сонорних приголосних (алітерація) робить його більше мелодійним і музичним. Більш урочисто ж воно звучить завдяки вживанню застарілих слів (“лик”, “чрево”, “древо”) і наголосу (“приклеїло”) Особливе ж значеннєве навантаження створюється за допомогою анафори: Ви зрите аркуш і колір на древі: Иль їхній садівник приклеїв? Иль зріє плід у рідному чреве Игрою зовнішніх, далеких сил?..
Автор використовує такі виразні художні засоби, як уособлення (“Солнцы не дихають”, ” не радилася в бесіді дружній гроза”), метафори (“весна не цвіла”, “ніч німа була”), порівняння (“живуть у цьому світі, як потемки”). Все це надає мовленню барвистість і виразність, сприяє найбільш повному розкриттю художнього образа
У вірші зустрічаються типові для тютчевской поезії складні речення, часто наприкінці їх ставляться знак оклику, що надає художньому мовленню потрібну авторську інтонацію. Одне із самих чудових явищ російської поезії вірші Ф. И. Тютчева про чарівну російську природу. Він був найтоншим майстром віршованих пейзажів
(1 votes, average: 5.00 out of 5)