Артюр Рембо – символ світового поетичного авангарду. Творчість цього поета являє собою унікальне в історії літератури явище. Віктор Гюго назвав його “Шекспіром-дитиною”. І цілком слушно: Рембо розпочав з того, чим звичайно закінчують великі поети.
У віці 15-17 років він створює шістдесят віршів, десять із яких стали справжніми вершинами французької поезії, а вірш “П’яний корабель” став всесвітньовідомим твором. Чи потребує ще якихось доказів геніальність поета? У свої сімнадцять років Артюр Рембо – зрілий поет.
Протягом
“П’яний корабель” – це вірш-поема. Це творча сповідь геніального підлітка, осмислена й чітко продумана, яка була навіяна авторові враженнями юнацького читання, його захопленням морем і романтикою морських пригод. І хоча автор твору до цього часу не бачив ані моря, ані кораблів, творча уява малювала юнакові лазурне море, вишукану бригантину під шовковими вітрилами, яка несеться у безмежний морський
Корабель без керма й вітрил – це символічний, розгорнутий образ поета. Він, цей поет, відчуває себе наче сп’янілим від безмежності простору й невгамовної жадоби до мандрівок, пригод. Він прагне відкривати нерозгадані таємниці, невідомі землі.
Скажено хлюпали приливи океанські,
А я, колись глухий, як мозок дітвори,
Все за водою плив! І заколот гігантський
Зняли півострови, простори і вітри.
Все чарівне, незвичайне в цьому плаванні, що збагачує поета особливими враженнями, які просто неможливо пояснити формальною логікою.
Звичайна блискавка стає динамітом, “що підриває небеса”, сигнали тривоги, прибої й течії зливаються в одне поняття, що набуває сили мотора. Це “вічний двигун” поета. Виявляється, що і світанок може говорити якоюсь екзальтованою мовою незвичайного “голубиного народу”.
Отже, поет бачить те, чого звичайному смертному побачити б не вдалося.
Я блискавицями роздерте небо знаю,
Прибої, течії, смеркання голубі,
Світанки, збуджені, мов голубині зграї,
І те, що може лиш примаритись тобі.
Бачить поет і розлючені морські вали, квіти, подібні до пантерячих зіниць, льодовики, небеса і заграви. І все це поставало в уяві хлопчини, що пускав свій маленький кораблик у холодну брудну калюжу.
За європейською сумуючи водою,
Холодну та брудну калюжу бачу я,
Де вутлий корабель, як мотиля весною,
Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.
Але як же добре, коли навіть у брудній калюжі людина може бачити прекрасне лазурне море, осяяне яскравими сонячними променями, бригантину, що підіймає вітрило й несеться вдалину назустріч вітрам і негодам.
І як невимовно шкода, що прекрасний поет кинув свій якір не в тихій лазурній гавані, а в марсельській лікарні – хворий, виснажений, він назавжди спочив там 10 жовтня 1891 року у віці всього тридцяти семи років. Але несеться вдалину шалений корабель його поезії, даруючи людям прекрасну мрію, спонукаючи до боротьби за життя, надаючи сили й снаги.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)