Невичерпної мрії старших символістів А. Білий протиставив думку про “останній бій” – “революції духу”. Тому й називав свій кружок “аргонавтами”, що як би почали, подібно стародавнім грекам, подорож за золотим руном – сонцем нового дня. Уже в ранніх прозаїчних “Симфоніях” А. Білий відбив настання на земне зло божественної гармонії, схід “сонця любові”, перемогу вільного духу.
У поезії царювали передчуття “радості духовної”, “близької, священної війни”, віра в “Арго крилатого”. Мир щедро був
Проте, у ліричних одкровеннях А. Білого звучали й інші наспіви – смутні, страждальницькі. Проступали знаки драматично недосконалого земного досвіду: “у серце бедном багато зла спалене й перемелене”, “життя в безвременье мчиться пересохлим ключем”. Ліричний герой гостро відчував вагу прийнятого на себе випробування:
Серед конвалій я – ЩоЗазяяв, кривава квітка Не колишеться більше від борошн Раптом застиглі груди
Почуття самітності, щопідсилюється, наплив “містичних
По власному визнанню, поет був захоплений “тягою до народного духу”. У його глибинах почерпнув надію на пробудження Росії. Разом з тим співпереживання розореній країні наростало до хворобливого потрясіння.
Тема російської землі, її калік, арештантів, жандармів була розгорнута в достатку “мовців” деталей (“горбаті поля”, “скорботні схили”) і ємних символів: чіпкого, кілкого бур’яну; укосів, над якими “косами косять… людей”. Вірші відкривали трагічний мир людини, що отчаялись, здатного проридать своє борошно “у сире, порожнє роздолля” батьківщини
Світовідчування ліричного героя мало різні джерела. Один – село, що гине, з “жорстокими, жовтими очами шинків”, “німим народом”, “злими повір’ями”, “убогими зграями людей”. Герой як би вбирає в себе загальні страждання:
Мати Росія! Тобі мої пісні, ПРО, німа, сувора мати! Тут і глуше мені дай і безвестней Непутяще життя отридать.
Не менш страшне царство масок, маскарад примарних веселощів, вакханалія мерців-двійників у місті. Чуються стогони: “зціли наші темні душі”. А по порожніх залах біжить “червоне доміно” “із закривавленим кинджалом”, передвіщаючи катастрофу
Сам герой відчуває себе під важкими могильними плитами або падаючої “на сухі стебла, вузлуваті, як на списи”. І все-таки надія не гасне:
Я, бути може, не вмер Бути може, прокинуся…
Серед “сліпих сил”, думок про “небуття безгрезном” раптом знову “віщі бентежать сни”.
Найбільше повно ці сни розшифровані у романі “Срібний голуб”, головній його темі – любовного злиття поета Дарьяльского й селянки Матрени, тобто єднання інтелігенції й народу. Земляна, нутряна могутня Русь заворожує Дарьяльского своїм чудовим, магнетичним поглядом. А серце Матрени зацвітає “небувалими кольорами”.
Але сполучник їх недовгий. Темну дикунську стихію не може перебороти герой і гине, не реалізувавши свій світлий ідеал
Заперечуючи соціальний шлях розвитку А. Білий уповав на силу містичної любові. Вона повинна була відродити “сплячу” духовну енергію народу, об’єднати її з досягненнями культури. На складні запити епохи А. Білий відповів вільним їхнім переломленням крізь “магічний кристал” мрії про повну гармонію.
Що ж, такий варіант будив і будить хвилюючий потяг до художника. По-перше, тому, що він сконцентри-рованно, емоційно виразив вічний, нерідко в наші дні принижує смисл, що, відносин народу й інтелігенції. По-друге, А. Білий по-новому розкрив нерозривний моральний зв’язок між любов’ю, красою, справедливістю
Через кілька років А. Білий створює новий роман “Петербург”. Цьому добутку стояло більше життя в читацькій свідомості, аж до наших днів (в останні роки воно кілька разів перевидавалася й розкуповувалося миттєво). Немудро. Багатство вражень про час, оригінальна концепція історії, яскравий образний лад, блискучі стильові знахідки – все залучає увагу. І будить думку, почуття
Про що ж “Петербург”? ” культура, ЩоЛетить у порожнечу,” – от головна його тема. Кожну історичну епоху А. Білий сприймав як певний тип духовної атмосфери (рівень культури), обумовленої й втіленої мистецтвом. Тому творчість російських класиків для автора роману є вищий показник стану минулого. “Петербург” і будується на ремінісценціях, образах Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Толстого
Можна представити, яким фарбово^-анекдотичним і гостро іронічним був відтворений мир. Євгеній з “Мідного вершника” перетворився в душевнохворого Дудкина; любовна сцена з опери “Пікова дама” – у дурний анекдотец. Тема гоголівського “Невського проспекту” обернулася мотивом “повзучої, що голосить багатоніжки”. Складний, багато в чому драматичний образ Каренина з роману Толстого знизився до фігури заводної ляльки Аблеухова-старшего, а трагедія Ганни Карениной – до плотських розваг Ганни Петрівни.
Остропсихологические конфлікти “Бісів” Достоєвського підмінилися “мозковою грою”. Зіставлення можна продовжити нескінченно. Їхніми засобами А. Білий передав кризу своєї сучасності, коли всі протиріччя минулого досягли останньої риси
В “Петербурзі” – ланцюгова реакція збиткових спонукань, стихійних процесів – “вихрів свідомості”. У їхньому лоні дозріли виродливі плоди індивідуалізму, нігілізму, анархізму, агностицизму, механіцизму. Державна “політика” і революційна практика як дорівнює хворобливі явища відкинуті автором.
Але тем сильніше хвилює його мрія про духовне відродження Росії, про новій Калке її порятунок. Для А. Білого майбутнє, як він сказав по закінченні роману, пов’язане із пробудженням національної самосвідомості – “справжнього вираження культури”. Функцією такого жизнестроения й повинне було володіти нове мистецтво
Росіянин символізм у кращій своїй частині був відзначений не тільки пафосом творення, але харчувався безсумнівним інтересом до громадськості, хоча й релігійно пофарбованої
(2 votes, average: 5.00 out of 5)