Алфред Теннісон Годіва Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади – К.: Основи, 1995 На поїзд я чекав у Ковентрі; З швейцарами і конюхами я Трьох стрілок рух спостерігав високих, Стоявши на мосту,- і там же в ритми Одяг легенду гoроду цього:
Не тільки ми, насіння пізнє Часу, Нове поріддя, що в кружлянні лету Минуле гудимо, не тільки ми. Що кричимо про правду і про кривду, Народ любили, і з ярма податків,
Яке він ніс, обурювались,- більше Вона зробила, витерпівши пробу, Жона, що сотні літ тому жила, Годіва,
I пана в Ковентрі. Коли наклав Податок він на місто, заридали, Дітей схопивши в руки, матері: “Його сплативши, з голоду помрем ми!” Вона піша до мужа.
Він ходив По залі, сам-один, з своїми псами; На фут звисала борода його, На ярд – волосся з голови. Про сльози
Жіноцтва повіла вона йому I мовила: “Сплативши цей податок, Вони помруть від голоду”. На неї
Напівздивовано поглянув він: “Таж задля них ви не дали б боліти Мізинцеві своєму навіть”.- “Згодна За них я вмерти”,- прорекла вона. Граф засміявся і Петром та Павлом
Заклявся, потім кляснув по брильянту В її сережці:
I з серця глибу, волохатого, Немов рука Ісава, мовив він: “Проїдьте верхи голою крізь місто, I я знесу податок” – і, кивнувши Зневажливо, пішов посеред псів
Великими він кроками з покою. Вона сама зосталась. Всі чуття
В її душі забушували, наче Вітри, що кинулись з усіх сторін Один на одного.
Перемогла Одначе жалість. I вона герольда Послала, щоб при рокотанні сурем Він місту обвістив жорстку умову;
Що визволить вона народ; але, Якщо її добро близьке їх душам, Нехай не ступить до полудня жадна Нога по вулиці, коли вона поїде,-
А щоб сиділи всі в домах своїх, Замкнувши двері і заклавши вікна. I до алькову подалась вона, I, там усамітнившися, орли На поясі своєму розстебнула,
Дарунку графа лютого; проте При кожнім повіві вона барилась I виглядала, ніби літній місяць, Напівзанурений у хмару; враз
Струснула головою, і волосся Заструмувало до колін її; Квапливо роздяглась; по сходах вниз Прокралась і, неначе промінь сонця, Перебігала легко від стовпа
I до стовпа; нарешті досягла Воріт, де кінь на неї ждав, накритий Пурпурою з гербами золотими. I так поїхала вона – у шатах Цнотливості.
Повітря прислухалось, Пойнятий боязню, вітрець не дихав; Широкороті голови на ринвах, Здавалось, приглядалися підступно;
Пса гавкіт паленив їй раптом щоки; Коня ступання гнало через пульс Нестримний острах; стіни невидющі Щілини мали, а вгорі дашки Примхливі роздивлялися; одначе
Не захитався дух її – і врешті Замерехтіла крізь готичні арки На полі білоцвіта бузина.
Назад поїхала вона – у шатах Цнотливості; і грубіян один, Істота ница, зліпок глин невдячних, Що приказкою став на всі часи, Діру таємно просвердливши, глянув;
Але ще перше, ніж дістали очі Жадане, мороки побили їх, I витекли вони: Високі Сили, Що благородних дум і діл пильнують,
Звели нанiвець низькодушний намір. Не знаючи того, що сталось, мимо Вона проїхала.
I враз, потужно Безстидний полудень подав свій голос В дванадцять поштовхів; з десятків башт Забили молоти; але вона Уже дісталась до свого алькову – I навстріч мужеві із нього вийшла,
Убрана і в вінці, знесла податок I здобула собі ім’я безсмертне.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)