(1902 – 1999)
АЛЬБЕРТІ, Рафаель (Alberti, Rafael – 16.12.1902, с. Пуерто-де-Санта-Марія – 27.10.1999, там само) – іспанський поет і драматург.
Народився 16 грудня 1902 р. у Пуерто-де-Санта-Марія, що у провінції Кадіс, у сім’ї комівояжера, освіту здобув у єзуїтській колегії. У 1917 р. разом з родиною переїхав у Мадрид, де навчався живопису. У 1922 p., після своєї першої виставки, Альберті захворів, залишив столицю і присвятив свою подальшу діяльність літературній творчості.
У подальші роки Альберті здійснив мандрівку Європою, дві поїздки в СРСР, брав участь
У роки громадянської війни Альберті був бійцем республіканської армії, писав вірші для журналів і скетчі для фронтових театрів, займався культурно-організаторською роботою в складі п’ятого полку республіканської армії, був учасником Другого конгресу письменників на захист культури в Мадриді та Валенсії. Після поразки республіканців з 1939 до 1977 pp. жив у еміграції, в Аргентині. У повоєнні роки Альберті став одним із керівників Всесвітнього руху на захист миру, а в 1965 р. він був удостоєний Міжнародної
З 1964 по травень 1977 р. Альберті перебував в Італії, а в травні 1977 р. повернувся на батьківщину.
За час літературної діяльності поет створив понад 20 поетичних збірок, кілька п’єс, книгу спогадів та ін. З дитинства, проведеного на кадіському березі, Альберті зберіг у пам’яті вабливу чарівність андалузької пісні. Джерелом для його перших книг слугували і старовинні пісенники, де були зібрані середньовічні народні пісні.
Альберті привніс в іспанську поезію не лише рідкісний, справді віртуозний версифікаційний талант, а й своє бачення світу, що вирізняло його як від попередників, так і від інших поетів сучасності.
Уже першою поетичною збіркою “Моряк на суходолі” (“Mavinero en tierra”, 1924), за яку він отримав Національну премію, Альберті заявив про себе як про зрілого поета, основним джерелом натхнення для якого є фольклор, середньовічні андалузькі пісенні жанри. Юний ліричний герой цієї збірки не приймає “міста”, “суходолу”, які уявляються йому якимось страшним лабіринтом, з якого немає виходу. Земному, непевному і буденному світові Альберті протиставляє свій, романтичний світ.
Тут і дитячі мрії про море, шхуни, далекі плавання, пригоди, і романтичний образ моря як символу свободи, і туга за нездійсненним, і метафора поетової долі: моряк на суходолі – поет у прозаїчній, чужій йому дійсності. “Мені баглося, шоб усе було яскравим, наче свято, наче строката і виблискуюча летюча регата”,- зізнавався Альберті.
Водночас у “Моряку на суходолі” наявний один із наскрізних прийомів лірики Альберті, який полягає у поєднанні фантастичного та реального, окресленого в образах сучасної міської цивілізації. Цей прийом він використав і в наступних збірках “Кохана”(“La amante”, 1926), у якій йдеться про уявну мандрівку через Кастилію до Біскайської затоки, та “Зоря левкою” (“El Alba del albanil”, 1927). В останній збірці поет начебто “об’єктивізується”, оскільки вже не лише він зі своїми почуттями, а й інші герої з’являються на сторінках книги.
Але ці герої – злиденна угорка, для якої понад усе воля; чи тореро, сміливець, якого переміг бик; чи ліхтарник, який запалює Місяць, щоби він світив коханій,- усі вони також витвори романтичної мрії поета, як і моряк, і кохана з попередніх збірок.
Починаючи із 2-ої пол. 20-х pp. Альберті пережив захоплення метафоричною барочною поезією Л. де Гонгори і створив збірки “Міцна кладка” (“Саі у canto”, 1927-1929), “Проповіді і помешкання” (“Sermones у moradas”, 1929-1930), що характеризуються ускладненими аналогіями й образними асоціаціями.
Центральним твором цього періоду стала поема “Про ангелів” (“Sobre losangeles”, 1929). Важкий збіг особистих обставин (бідність, хвороба, нерозділене кохання) поглибило гіркоту зробленого поетом відкриття: світ не є святковим, він несправедливий і потворний. Так з’явилася ця книга – пристрасний крик про безчасся і самотність, одна розгорнута метафора “мертвого світу”.
Дія поеми “Про ангелів” відбувається в сюрреалістичній атмосфері, на небесах і у пеклі, а її головним героєм є людина, яка втратила “рай”, тобто дитячу чистоту, і тепер марно намагається знайти ангела, який зміг би стати для неї поводирем.
У збірках 30-х pp. (“Гасла”, 1933; “Наше насущне слово”, 1936; “Столиця слави”, 1936 та ін.) домінують героїко-патріотичні мотиви, якими Альберті відгукнувся на події громадянської війни. Політична, громадянська тематика, поєднана з почуттями ностальгії, спогадами про батьківщину, а також з темою мистецтва, характеризує і повоєнну лірику Альберті: поетичні збірки та цикли “Між гвоздикою та шпагою” (“Entre el clavel у 1а espada “, 1939-1941), “Строфи Хуана Панадеро” (“Coplasde Juan Panadero”, 1949), “Поеми з Пунта дель Есте” (“Poemas de Punta del Este”, 1945- 1956), “Балади та пісні річки Парана” (“Baladas у canciones del Parana”, 1953-1954), “Весна народів” (1955-1957), “Вірші про кохання” (1967) та ін.
Перший драматичний твір Альберті, ауто “Безлюдна людина” (1930), в дусі алегоричного бароко змальовував гірку долю Людини, яку зваблюють почуття і красуня Спокуса. Вони розпалюють в Людині її низькі інстинкти і провокують на вбивство Дружини, після чого Людина перетворюється у нелюдяну, спустошену істоту. У наступній драмі “Фермін Галан” (“Fermin Galan”, 1931) за допомогою експресіоністської стилістики змальовується збройний виступ військових у 1930 р. проти монархії, очолений Ферміном Галаном і Гарсіа Ернандесом.
З початком громадянської війни Альберті писав короткі драматичні скетчі агітаційного змісту: “Сценічний романс”, “Рятівник Іспанії”, “Радіо Севільї”, а також створив збірку фарсів ” Торгівля” (1934). У перші роки після падіння республіки Альберті уникає злободенної тематики і створює ряд п’єс, у яких в притчевому дусі змальовує владу природи над людиною. “Квітуча конюшина” (1940), “Страховисько” (1944), “Гальярда” (1944). Одна з найкращих повоєнних п’єс Альберті “Ніч війни в музеї Прадо” (“Noche de guerra en el Museo del Prado”, 1956), в якій драматург повернувся до громадянської тематики і змалював сплетений з елементів реальності та фантастики епізод порятунку бійцями-республіканцями шедеврів живопису мадридського музею, Крім власне бійців, у рятувальній операції беруть участь і персонажі знаменитих живописців – Ф. Гойї, Тіціана, Д. Веласкеса, які сходять з полотен.
У 1959 р. Альберті написав книгу спогадів “Загублений гай”. У 1983 р. за літературні заслуги письменника вшанували премією Сервантеса. Помер Альберті 27 жовтня 1999 р. в Пуерто-де-Санта-Марія.
Альберті у 1964 р. побував в Україні, де взяв участь у роботі Міжнародного форуму діячів культури, присвяченого 150-річчю з дня народження Т. Шевченка, а в Каневі виголосив “Слово на Тарасовій горі”. У 1965 р. упорядкував збірку своїх творів для видання в Україні. Окремі вірші Альберті переклали М. Рильський, Л. Дмитерко, І. Вирган, В. Харитонов, О. Буценко, С. Боршевський.
Тв.: Укр. пер. – Поезії. – К., 1969; // Всесвіт. – 1984. – №4; 1986. – №8; Рос. пер. – Стихи. – Москва-Ленинград, 1963; Стихи. – Москва. 1966; “Я верую в поэзию, живущую в памяти…” // Ин. лит.- 1977.- №2; Избранное. – Москва, 1977; Неотложный театр // Называть веши своими именами. Программные выступления мастеров зап.-евр. лит.
XX в. – Москва, 1986.
Літ.: Слуцкий Б. Высокая эстрада Рафаэля Альберти // Ин. лит. – 1967. – № 8; Тертерян И. А. Испытание историей. Очерки исп. лит. XX века. – Москва, 1973.
В. Назарець
(2 votes, average: 4.00 out of 5)