Вершиною творчості Григорія Тютюнника є роман “Вир” – широке епічне полотно про народ, про звичайні, буденні і водночас героїчні людські долі напередодні та в роки війни, про важкі дороги до щастя. У романі немає такого персонажа, який би в усьому був ідеальним. Але всі мають у собі щось величне, позначене рисами парадно-богатирської героїки.
Згадаймо, якими постають перед читачем старий Інокентій Гамалія та його син Оксен. Вони – “з діда-прадіда перебійні”. Змолоду Інокентій пополамав ребра парубкам; немало погуляв за свого
Одружився “бісів парубок” зі своєю рятівницею супроти волі батька і зажив іншим житіям. Але справжні зміни в його розбишацькому характері сталися пізніше, коли повернувся він з військової служби бувалим воїном і коли доручили Оксенові головування в троянівській артілі. Багато прикрощів випало в ті роки на долю Оксена,
Крутого норову, Інокентій не мирився з сином усе життя: не міг простити йому давнього непослуху. Та коли настала година воєнного лихоліття, батько й син робили одну справу – боролися проти ворога. Оксен, командир партизанського загону “Іскра”, наганяв жах на фашистів по всій окрузі, а сивий і величний, як пророк, Інокентій поширював серед людей свої “молитви” – прокляття ворогам, відроджуючи давні традиції кобзарів.
Роман закінчується трагічно. Іскрівський партизанський загін після успішної чергової операції опинивсь у ворожому кільці. В останньому бою всі загинули як герої, а невдовзі фашистські запроданці стратили й Оксенового батька. Коли його вели на смерть, усі люди “низько кланялися йому з-за тинів, а жінки мерли серцем, бо не хотілося їм, щоб умирав отакий геройський дід”.
Але і в тій трагедійності звучать сильні і мужні акорди богатирської героїки. Оксен свій останній постріл зробив уже після смерті, від конвульсивного поруху прикипілого до курка пальця. А сприйметься він як жест-символ, як прощальний салют нескорених, посланий з вічності у вічність.