Звернення до Кобзаря (Після знайомства з творчістю Тараса Шевченка)

Уже стільки про Вас сказано, стільки написано, що моє слово до Вас буде лише моїм бажанням показати, що Ви для мене – це мірило мого власного сумління та бажання довести своє право на самобутність і особистість. Я маю особисту думку щодо багатьох питань сучасності і, зокрема, щодо Вас і Вашої творчості.

Мені дуже жаль, що Вас перетворили на ідеал Апостола (воно то так і є певною мірою, але ось така незаперечна ідеалізація підносить Вас на таку височінь, що часом думаєш про недосяжність). Для чого це було зроблено? А ми не вміємо інакше!

Ми

повинні комусь поклонятися. Ми без цього не можемо. Точніше, не могли наші батьки (бо їхніх прабатьків до цього призвичаїли ще за царського режиму), а тепер вони і нас до цього схиляють.

А як же інакше? Раптом усі усвідомили, що Шевченко – геній! Пророк! Таке враження, що хтось донедавна сумнівався в цьому. І з легкістю знімаємо бюсти Леніна та замінюємо Вашими.

Чи не ховається в цьому якась доля лицемірства, бо пам’ятники віддаляють від нас історію, вони слугують лише нагадуванням про історичні віхи, а не вбирають у себе весь той суспільний дух, що створює свої високоморальні цінності.

Тарасе Григоровичу,

пробачте за наше лицемірство, за створення кумира (бо ж про це і в Біблії сказано: “Не сотвори собі кумира”). По-моєму, єдиний, хто зрозумів Вас і відчув Вашу потребу в розумінні нащадками тих ідеалів, від яких Ви не відреклися, – це був Симон Петлюра. У своїх статтях він саме на це звернув увагу: не робити ідола з Тараса Шевченка, а дуже уважно, слово за словом читати. Він єдиний помітив те, що Ви були самотнім у творчому оточенні, не було рівного Вам, а отже, критичні зауваження рідко хто висловлював. І я теж зрозумів, наскільки ви були самотнім тоді. Інколи здається, що зараз Ви теж були б самотні.

Але то тільки здається… Ви писали про дуже важливі речі, які сьогодні читаєш, а вони бачаться такими сучасними, наче щойно народжені рядки. Але суспільство відвертається від тієї болючої правди, яка боліла Вам, яка щодень нагадує про себе сьогодні. Я часто міркую ось про такі речі: а якби Ви жили у нашому столітті, як би склалося Ваше життя?

Мені здається, що Ви були б поруч із тими, хто не зраджував ідеалів, а заради них ішов у Сибіри й на Соловки і, так само, як і Ви, робив це для майбутніх поколінь.

Можновладці б Вас не любили. Я маю на увазі сучасних “царків” і “царів”. Але сьогодні Ви не були б самотні… Обов’язково знайшлися б однодумці, для кого було б принциповим Ваше твердження: “Караюсь, мучусь, але не каюсь… ” Говорити правду в усі часи було непросто й часто небезпечно.

Ви говорили правду заради нас, щоб ми не виросли такими байдужими, про що ви застерігали в “Гайдамаках”: “А онуки? їм байдуже, панам жито сіють… ” Я не хочу бути “байдужим онуком”, хочу мати свою думку. Я заперечую фальшиві святкування з нагоди якоїсь дати, пов’язаної з Вашим життям. Вважаю, що кращим пам’ятним вшануванням була б щоденна турбота про тих дітей, хто “мов одірвались від гілля”, про жінок, які “виють совою” від горя й нестатків. Тоді це дійсно була б “сім’я вольна, нова” – нове суспільство, де на першому місці були б високоморальні загальнолюдські цінності.

А що може бути вищим за людину?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Звернення до Кобзаря (Після знайомства з творчістю Тараса Шевченка)