Зображення робітничого руху в повісті “Борислав сміється”

Прозова спадщина І. Франка налічує 9 повістей і понад сто оповідань. Збагативши українську літературу кількісно, письменник насамперед збагачує її якісно, поглибивши ідейно-тематичні обрії, проблематику, жанрові можливості і художньо-стильові пошуки розповідної форми. І. Франко, за його словами, мав намір “змалювати нашу суспільність у різних її верствах”, і ці наміри були реалізовані у різнотематичних творах.

Важливо, що письменник трактує українську націю не лише як націю поспіль селянську, хліборобську, а тому традиційний образ

“мужичої хати” з її побутовим обрядом і відповідною системою образів не лише поглиблюється, а й видозмінюється, доповнюється іншими темами і образами, в українській літературі до того не знаними. Подаючи оповідання з життя села, І. Франко разом з тим змальовує картини з життя сільських ремісників, робітничого класу, інтелігенції, дітей, в’язнів, зображуючи їх “спеціальні логіки і психології”.

Загальновизнано, що найвизначнішу частину прозової спадщини І. Франка становить так званий бориславський цикл, чільне місце в якому по праву належить повісті “Борислав сміється”. Матеріал зображення

був підказаний сучасною авторові дійсністю, тими конфліктами, що характеризували епоху зародження капіталістичних відносин.

“Довгі літа мав я спосібність придивлятися тій страшенній експлуатації, що, мов зараза, шириться щораз дальше, …мав я спосібність оглядати й немало сумних-сумних наслідків її “, – писав І. Франко у передмові до першої збірки своїх прозових творів, що мала назву “Борислав”. Такі життєві враження й обумовили тему повісті – змалювання життя, праці й домагань бориславських ріпників, отих вчорашніх селян, що пройшли пекло нафтових копалень, заробляючи гроші на існування і водночас здобуваючи громадянську і політичну свідомість.

Отже, Франко перший в українській літературі розробляє тему праці робітничого класу в умовах капіталістичного визиску, зображуючи морально-етичні й суспільні орієнтири представників пролетаріату. Об’єктивно змальовуючи антагонізм капіталістичного суспільства, І. Франко не тільки підкреслює закономірність боротьби робітничого класу, а й наголошує, що така боротьба – єдино можливий шлях до поліпшення економічного і соціального становища.

“Мені здається, – говорить головний герой повісті Бенедьо Синиця, – що тільки ми зможемо собі помочи, а більше ніхто нас не порятує”. І таке авторове домагання – “показувати всім у дальшій далечині можливість поправи”, шлях до її досягнення – по-новаторськи зазвучало не лише в українській, а й у західноєвропейській літературі.

Новий зміст вимагав і нової художньої форми, свіжих засобів художнього узагальнення. Основний зміст епохи автор майстерно передає через глибоко і всебічно виписаний конфлікт двох ворожих таборів – збірного образу бориславських робітників і образів капіталістів, представлених передусім постатями Германа Гольдкре-мера і Леона Гаммерщляга.

Ці різні класові сили суспільства показані у ставленні до головної події повісті – страйку пролетарів, а тому все, що їй передує (ряд епізодів, подій, вчинків, авторських характеристик, коментарів і публіцистичних роздумів, система діалогів, реплік, введення символічної деталі, образу тощо), поглиблює аналіз, розширює рамки змалювання дійсності і готує читача до сприйняття ідеї твору – чому ж попри поразку страйку трудовий Борислав все-таки сміється. Однією з найзначніших художніх особливостей повісті є майстерне зображення загального через індивідуальне, виписування загалу, гурту через змалювання окремих облич, характерів, настроїв.

Франко з однаковою повнотою виписує як тих, кому він симпатизує (Бенедя Синицю, Андруся і Сеня Басарабів, Матвія, Стасюру), так і тих, до кого має антипатію (всіх, хто збагачується на визиску, хто живе неправедно, чужою працею збиваючи капітал). І це характерно, адже до Франка українська проза, намагаючись показати високість дій і вчинків представників трудового народу, вищість його моралі порівняно з експлуататорами, останніх, як правило, змальовувала схематично.

Франко ж і тих, і тих зображує всебічно, звертаючись не тільки до змалювання громадських інтересів і настроїв, а й до показу сімейного життя. Так, головній меті повісті – розкриттю підневільного становища ріпників і показу “брудної роботи” “бориславських тузів” для накопичення мільйонів – підпорядковані як історія сім’ї Івана і Марти Півтораків (викладена у вставній новелі), так і змалювання сімейного життя Германа Гольдкремера. Неправедним шляхом здобуті мільйони витравили будь-яке людське начало, обікрали духовно, призвели, по суті, до втрати сім’ї – дружини і сина.

Біди робітників такі люди не сприймають і добровільно влади вони не віддадуть. Головну увагу автор приділяє показу того, як із вчорашніх селян формується робітничий колектив, викристалізовуються його характер, психологія, свідомість. І хоч тема ця була новою, Франко зумів змалювати індивідуалізовані постаті, прислуговуючись такими художніми прийомами, як портрет, авторська характеристика, монолог у формі запитання і відповіді, діалог, зображення масових сцен і гуртових розмов, змалювання таких ситуацій та епізодів, які вияскравлюють визначальні риси характеру того чи іншого героя, його індивідуальне начало.

Новаторство І. Франка було не тільки у зображенні важкого становища ріпників, а й у показі того шляху, який допоможе робітникам домогтися своїх прав, поліпшення свого становища. Автор показує, що робітничий колектив пропонує два варіанти: організовану боротьбу (ця ідея належить Бенедю Синиці) і стихійну помсту над окремими кривдниками, що її одстоювали Андрусь і Сень Басараби. І хоч і Бенедьо, і брати Баса-раби змальовані з однаковою симпатією, автор поділяє точку зору Бенедя Синиці. Він показує, як зростає свідомість, робітнича солідарність побратимів, що гуртувалися навколо нього, як “від слів почало доходити до діла”.

Кульмінацією повісті є страйк, який найглибше виявляє як позиції антагоністичних сил, так і позиції самого автора.

Задоволення вимог, висунутих Бенедьом, дало б робітникам можливість добитися своїх прав. Гольдкремер як представник капіталістів цинічно заявляє, що Борислав висміє такі вимоги, на що чує у відповідь”. “Весь Борислав нас висміє? А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! І на нас тепер прийшла пора посміятися над вами! “.

У цих рядках – провідна ідея твору: сила робітників – у їх єдності, згуртованості, одностайності виступу.

І хоч страйк і зазнав поразки, останні сторінки повісті вселяють соціальний оптимізм, віру в торжество справедливих вимог, перемогу чесної праці і чесних помислів.