Світова критика невтомно висловлює своє захоплення Милорадом Павичем, вважаючи його письменником абсолютної літератури, а Твори – справжнім поетичним і фантасмагоричним дивом. Французькі та іспанські критики пишуть, що він – “автор першої книги XXI століття, австрійці називають “ватажком європейського постмодернізму”. Милорад Павич, один з найвідоміших сучасних сербських письменників, означив наш час і мистецтво особливою магією та фантазією, які вирізнили його як привілейованого митця і свідка цього часу.
Милорад Павич
Остання книга Павича, роман “Скринька для писання”, побачила світ у 1999 році, безпосередньо напередодні бомбардування Югославії, під час війни (!) з’явився її другий наклад.
Павич – не лише письменник, який блискуче представляє оригінальний підвид фантастичної літератури, але й автор, який ламає наші стереотипи щодо розуміння часу, історії, долі, Кохання і того, що ми називаємо логічним розумінням сенсу буття. Він створює і оновлює сьогоденну літературну дійсність, наші знання і сни, переінакшуючи і пам’ятаючи все те, про що ми знали і снили, і те, про що тільки дізнаємося”.
Із висловлювань Милорада Павича.
Я вважаю, що культура певного народу важливіша, ніж держава. Все, що я робив, робив зважаючи на це. Моя батьківщина – сербська література. Візантійська культура, до якої належить сербська література, охоплює певний простір, в якому я розвивався і в якому хотів розвиватися.
В такому просторі я себе добре відчував, я відчував себе вдома. Йдеться про так звану Східну Римсь ку імперію, як називають цю східну половину європейсь кої цивілізації.
Дамаскин – один із найвидатніший діячів християнської церкви, літератури і культури, духовний ватажок могутнього руху проти іконоборства, “боротьби з іконами” – заборони не лише поклоніння іконам, а й права на саме їхнє існування, прирівнювання їх до язичницьких ідолів. То була перша, найстрашніша хвиля іконоборства, підтримана особисто імператором Візантії Левом Ісавром. Іоанн Дамаскин вивів тоді ікону з-під смертельного удару. Він перший прийняв і витримав бій за ікону.
Імператор удався до наклепу – до халіфа нібито випадково потрапив лист, зміст якого засвідчував зраду християнином іоанном Мансуром державних інтересів мусульманської Сирії на користь християнської Візантії: він закликав Льва Ісавра захопити Дамаск та ще й пропонував йому свою допомогу. Халіф, уражений зрадою улюбленого міністра, в гніві звелів відтяти Дамаскинові кисть правиці та вивісити обрубок на центральній площі столиці, А далі, як засвідчує житіє, події набули містичного характеру: “Увечері на прохання святого Іонна халіф повелів повернути йому відсічену руку Приклавши її до суглоба, преподобний став молитися перед іконою Пресвятої Богородиці та просити зцілення.
Саме тоді й з’явилася нова, тепер уже канонізована ікона Богородиці – Божа матір Троєручниця: це Дамаскин на знак вічної подяки за чудесне зцілення прикріпив до срібного окладу чудотворної ікони руку, вилиту з чистого срібла. Сьогодні ця ікона перебуває у монастирі Хілардарі (Греція, Афон)
Історія Йована Лествичника. Так звали видатного діяча православної церкви монаха Іоанна (бл. 525 – 600 р. р.), прозваного за його основною працею “Лествични-ком”. “Лестивця”, тобто драбина, – наскрізний символ важкого духовного сходження, що проходить через усю його книг. “Лестивця, що веде на небеса, слово до пастиря”. Понад усе цінує Іоанн саме напружене зусилля боротьби із самим собою. У передмові до книги сказано, що Іоанн Лествичник рано (“будучи 16 років тілесним віком, досконалістю ж розуму тисячолітнім”) став послушником, а через чотири роки постригся в монахи на Синаї.
40 років Іоанн був самітником в пустелі Фола, не проронивши за цей час жодного слова.
Справдились слова Дамаскина, сказані на прощання Николичу: “Коли згадаєте, де нагрішили і кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм”. Правда, за батька покаялася донька, але вона його рідна кров. Якщо розкаяння щире, то Бог прощає борги, – таким є важливе положення християнськоїдоктрини, яка не позбавляє надії на прощення навіть злочинців.
Отож самшит під вікнами Николичів знову почав рости, “церква головного майстра Йована, присвячена введенню Пресвятої Богородиці до храму, була збудована, а її хазяйку, Атилію, там чекали два подарунки від двох Йованів: два персні (кожен з літерою “А”) – для неї та її нареченого Олександра.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)