Отче наш, Тарас всемогутній, Що створив нас генієм своїм На моїй землі, як правда, сущий, Що Б’є в неправду, начебто грім. (Д. Павличко “Молитва”)
Батьком, Генієм, Пророком, Предтечей, називають його. А мені ближче всього народне – Кобзар. Хіба можна знайти більше відповідне “звання”, що виражало б глибоку пошану людей того, кого вважали співаком народним.
Якимось незбагненним феноменом є той факт, що Поет, що з’явився у світі понад дві сотні років тому, сприймається як наш духовний спільник і сучасник сьогодення – і буде
Кобзар умів заглянути в Майбутнє, мав дарунок пророкування, часто стосувався тим вічних. “Широко він обійняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і оспіване народне мовлення повернув на живопис того, що було й що є на Україні. Його вустами весь наш народ запік про свою долю”, – влучно відзначав Пантелеймон Кулиш. Сорок сім років… Не занадто короткий чи вік для людини?..
Саме стільки призначено
Двадцять чотири роки кріпосної неволі, десять років посилання не зламали Шевченко. Він пройшов крізь страшні миколаївські часи, але проніс неколебимую віру в прийдешнє, свою найбільшу любов і одержимість – свою Україну, минулу, реальну, викохану в мріях. У мінути розпачу він писав самі гіркі, самі розпачливі рядки, а потім сам себе подбадривал: “Нічого, дружище!
Не журися!” Але не журитися не міг, не міг радуватися за “обокраденную” батьківську землю. Тугою, смутком, болем, ненавистю до експлуатації й виродження сповнена поезія Кобзаря періоду посилання, але каяттям – ніколи! ПРО, Думи мої!
ПРО, слава зла! При тобі дарма я в чужому краї
Караю, мучуся… але не каюся! Таким було життєве кредо поета-громадянина. “Нікому не кланяюся й нікого не боюся, крім Бога, – велике щастя бути вільним…”, – писав Тарас Шевченко в листі до брата. Викуплена для нього й подарована йому воля стала одним з найбільших скарбів поетів. Але радість звільнення із кріпосництва померкла, коли подорож по Україні повернуло до смутних реалій: Людей запрягають У важкі ярма.
Орють лихо Лихом засівають… Побачене простромило душу – і мовчати він не міг! Гнівно корив ті, хто відрікся від материнської мови, рідного народу (“свого не цурайтеся”), призивав до розкріпачення соціальн, національному й внутрішньому (“…вставайте, кайдани порвіть!..”), вірив у майбутню долю України (“оживе гарна слава, слава України”), хотів слов’янської єдності (“обійміть же, брати мої, найменшого брата…”).
Поетові так хотілося дожити до тої пори, коли…На оновленій землі Ворога не буде, супостата. А буде син, і буде мати И будуть люди на землі.
За здійснення такої мрії варто позмагатися, варто жити, “мучитися”, приймати покарання. Без прославлянь і винагород, про які Кобзар і не думав: Мені однаково, чи буду Я жити в Україні, чи ні чи Згадає хто, чи забуде Мене в снігу на чужині – Однаково мені. Але народ не забуває свого Пророка, свого сина й співака.
Тому Тарас може харчувати впевненість, що “пом’яне батько із сином” і “скаже синові”: “Молися Молися, син: за Україну”. Безсмертний Кобзар, гордо коштуєш ти на Чернечій горі, оглядаєш “лани крислаті, і Дніпро, і кручі”, стежиш за нами. Цікаво, про що думаєш ти, гранітний велетень?
Вірю, що й сьогодні турбує тебе наша доля. Але ми, твої нащадки, успадкувавши силу твого духу й твоє терпіння, виборовши собі волю й самостійність, сподіваємося, що добудемо незабаром і всі земні блага
(2 votes, average: 3.00 out of 5)