” Війна оголошена!” Перша світова. “Наша рота в резерві”. “Наш вік? ми всі різного віку. Наш полк – резервний; його послідовно поповнювали підкріплення – те кадрові частини, то ополченці”. “Звідки ми? З різних областей. Ми з’явилися отовсюду”. “Чим ми займалися? Так чим хочете.
Ким ми були в нині відзначені часи, коли в нас ще було якесь місце в житті, коли ми ще не зарили нашу долю в ці нори, де нас поливає дощ і картеч? Здебільшого хліборобами й робітниками”. “Серед нас немає людей вільних професій”. “Учителі
“На війні чекаєш завжди”. “Зараз ми чекаємо супу. Потім будемо чекати листів”. “Листа!” “Деякі вже примостилися для писання”. “Саме в ці годинники люди в окопах стають знову, у кращому розумінні слова, такими,
“Які ще новини? Новий наказ загрожує суворими карами за мародерство й уже містить список винних”. “Проходить бродячий виноторговець, підштовхуючи тачку, на якій горбом стирчить бочка; він продав кілька літрів вартовим”.
Погода жахлива. Вітер збиває з ніг, вода заливає землю. “У сараї, що надали нам на стоянці, майже неможливо жити, чорт його бий!” “Одна половина його затоплена, там плавають пацюка, а люди збилися в купу на іншій половині”. “І от коштуєш, як стовп, у цій кромішній тьмі, розчепіривши руки, щоб не наткнутися на що-небудь, коштуєш так тремтиш і виєш від холоду”. “Сісти? Неможливо.
Занадто брудно: земля й кам’яні плити покриті брудом, а солом’яна підстилка потоптана черевиками й зовсім відволожилася”. “Залишається тільки одне: витягнутися на соломі, закутати голову хусткою або рушником, щоб укритися від напористого смороду гниючої соломи, і заснути”.
“Ранком” “сержант зірко стежить”, “щоб усе вийшли із сараю”, “щоб ніхто не увильнул від роботи”. “Під безперервним дощем, по розмитій дорозі, уже йде друге відділення, зібране й відправлене на роботу унтером”.
“Війна – це смертельна небезпека для всіх, недоторканних ні”. “На краю села” “розстріляли солдата двісті четвертого полку” – “він здумав увильнуть, не хотів іти в окопи”.
“Потерло – родом із Сухіше”. “Наші вибили німців із цього села, він хоче побачити місця, де жив щасливо в ті часи, коли ще був вільною людиною”. “Але всі ці місця ворог постійно обстрілює”. “Навіщо німці бомбардують Сухіше? Невідомо”. “У цьому селі не залишилося більше нікого й нічого”, крім “горбків, на яких чорніють могильні хрести, убиті там і сям у стіну туманів, вони нагадують віхи хресного шляху, зображені в церквах”.
“На брудному пустирі, що поростив спаленою травою, лежать мерці”. “Їх приносять сюди по ночах, очищаючи окопи або рівнину. Вони чекають – багато хто вже давно, – коли їх перенесуть на цвинтар, у тил”. “Над трупами літають листа; вони випали з кишень або подсумков, коли мерців клали на землю”. “Огидний сморід розноситься вітром над цими мерцями”. “У тумані з’являються згорблені люди”, “Це санітари-носії, навантажені новим трупом”. “Від усього віє загальною загибеллю”. “Ми йдемо”. У цих примарних місцях ми – єдиної живої істоти
“Хоча ще зима, перший гарний ранок возвещает нам, що незабаром ще раз наступить весна”. “Так, чорні дні пройдуть. Війна теж скінчиться, чого там! Війна напевно скінчиться в цю прекрасну пору року; воно вже опромінює нас і пестить своїми подувами”. “Правда, нас завтра поженуть в окопи”. “Лунає глухий лемент збурювання: – “Вони хочуть нас доконати!” “У відповідь так само глухо звучить: – “Не горюй!”
“Ми у відкритому полі, серед неозорих туманів”. “Замість дороги – калюжа”. “Ми йдемо далі”. “Раптом там, у пустельних місцях, куди ми йдемо, спалахує й розцвітає зірка: це ракета”. “Поперед якесь випадне світло: спалах, гуркіт. Це – снаряд”. “Він упав” “у наші лінії”. “Це стріляє ворог”. “Стріляють випадним вогнем”. “Навколо нас диявольський шум”. “Бура глухих ударів, хрипких, лютих криків, пронизливих звіриних лементів шаленіє над землею, суцільно покритої жмутами диму; ми зарилися по саму шию;
Земля несеться й гойдається від вихру снарядів”.
“…А от колишеться й тане над зоною обстрілу шматок зеленої вати, що розпливається в усі сторони”. “Бранці траншеї повертають голови й дивляться на цей виродливий предмет”. “Це, напевно, ядушливі гази”. “Подлейшая штука!”
“Вогненний і залізний вихор не вщухає: зі свистом розривається шрапнель; гуркочуть великі фугасні снаряди. Повітря ущільнюється:
Його розсікає чийсь важкий подих; навкруги, углиб і вшир, триває розгром землі”.
“Очистити траншею! Марш!” “Ми залишаємо цей клаптик бойовища, де рушничні залпи заново розстрілюють, ранять і вбивають мерців”. “Нас женуть у тилові прикриття”. “Гул всесвітнього руйнування стихає”.
И знову – “Пішли!” “Уперед!”
“Ми виходимо за наші дротові загородження”. “По всій лінії, ліворуч праворуч, небо метає снаряди, а земля – вибухи. Жахаюча завіса відокремлює нас від миру, відокремлює нас від минулого, від майбутнього”. “Подих смерті нас штовхає, піднімає, розгойдує”. “Ока мигають, сльозяться, сліпнуть”. “Спереду палаючий обвал”. “За кричать, підганяють нас: “Уперед, чорт забери!” “За нами йде весь полк!” Ми не обертаємося, але, наелектризовані цією звісткою, “наступаємо ще уверенней”. “І раптом ми почуваємо: усе кінчено”. “Більше немає опору”, “німці вкрилися в норах, і ми їх вистачаємо, немов пацюків, або вбиваємо”.
“Ми йдемо далі в певному напрямку. Напевно, це пересування задумане десь там, начальством”. “Ми ступаємо по м’яких тілах; деякі ще ворушаться, стогнуть і повільно переміщаються, минаючи кров’ю. Трупи, навалені уздовж і поперек, як балки, давлять поранених, душать, віднімають у них життя”. “Бій непомітно вщухає”…
“Бідні незліченні трудівники битв!” “Німецькі солдати” – “тільки нещасні, мерзенно обдурені бедние люди…” “Ваші вороги” – “ділки й торгаші”, “фінансисти, великі й дрібні ділки, які замкнулися у своїх банках і будинках, живуть війною й Мирно благоденствують у роки війни”. “І ті, хто говорить: “Народи один одного ненавидять!”, “Війна завжди була, виходить, вона завжди буде!” Вони псують великий моральний початок: скільки злочинів вони звели в чесноту, назвавши її національної!” “Вони вам вороги, де б вони не народилися, як би їх не кликали, на якій би мові вони не брехали”. “Шукайте їх усюди! Довідайтеся їх гарненько й запам’ятаєте раз назавжди!”
“Хмара темніє й насувається на спотворені, змучені поля”. “Земля смутно поблискує; тіні ворушаться й відбиваються в блідій стоячій воді, що затопила окопи”. “Солдати починають осягати нескінченну простоту буття”.
“И поки ми збираємося наздогнати інших, щоб знову воювати, чорне грозове небо тихенько відкривається. Між двох темних хмар виникає спокійний просвіт, і ця вузька смужка, така скорботна, що здається мислячої, все-таки є звісткою, що сонце існує”.
Е. В. Морозова
(1 votes, average: 5.00 out of 5)