Зміст поеми Пушкіна “Мідний вершник”

На початку поеми дається картина пустельної місцевості, того, що було на місці майбутньої столиці – Петербурга:

Ріка неслася; бедный челн

По ній прагнув самотньо.

По моховитих, топких берегах

Чорніли хати тут і там,

Притулок убогого чухонца;

И ліс, невідомий променям

У тумані захованого сонця,

Навкруги шумів.

На цьому тлі перед нами з’являється Петро. Він “дум великих полн”, мислить про приборкування стихії, про те, як він зведе з “драговини блат” місто звідки “загрожувати ми будемо шведові”,

у який “всі прапори в гості будуть до нас”. Міркуючи про ці великі здійснення, великий государ не зауважує ні “бедного челна”, ні “притулку вбогого чухонца”.

Цієї людини не хвилює життя нічим не примітних людей, адже перед його поглядом відкривається картина майбутньої величі північної столиці. Петро своє місто заклало “на зло гордовитому сусідові”, знищивши те, що було дорого “фінському рибалці, сумному пасинкові природи”. Та й чого коштують радості й прикрості якого-небудь бідного рибалки в порівнянні з державними інтересами?

Так Петро порушує розміряний плин життя, з незапам’ятних

часів у цих місцях стале. “Будівельник чудотворний” не включає у свої великі задуми життя простих людей. Далі перед читачами відбувається чудесне перетворення: замість бідних хат – “громади стрункі тісняться палаців і веж”, замість “бедного челна” – “кораблі… із всіх кінців землі”, замість “моховитих, топких” берегів – “темно-зелені сади”… Праці, жертв, боротьби як би й не було.

Неймовірне місто, “полнощных країн врода й диво”, по людській волі, що встав “на берегах Неви”, захоплює.

Але вольовий напір Петра, що створило місто, був не тільки творчим актом, але й актом насильства. Петербург був побудований на костях народу. Більше того, цей місто будувався як виклик стихіям природи, тому що його заклали на місці, мало придатному для великого міста, для життя великої кількості людей, ціною небувалих зусиль і жертв.

Навіть геометрично правильне планування нової столиці, засноване на строго рівних лініях і прямих кутах, була протипоставлена навколишньому природному середовищу, виражаючи тріумф розуму над стихією природи.

У часи, коли відбувається дія поеми, людська сутність Петра стає вже надбанням історії. Залишився лише мідний Петро об’єкт поклоніння, символ державності, “гордовитий бовдур”, “кумир на бронзовому коні”. А насильство, що він зробив, тепер, у часи Євгенія, вертається у вигляді буйства стихії, мстячи не своєму кривдникові, а його нащадкам – безневинним жителям міста.

Створення Петербурга – своєрідне уособлення всієї діяльності Петра I, всієї його епохи. Усе, що він зробив, було в тім або іншому ступені насильством. “Грозний цар” побудував потужну державу, але він створював його на костях і крові людей, зневажаючи ними, їхніми життями, їхніми бажаннями. Але ж будь-яке насильство спричиняє відплата, і терпіння народу не вічно. Недарма на початку другої частини автор дає таке порівняння стихії, що розбушувалася:

Так лиходій,

З лютої шайкою своєї

У Село ввірвавшись, ломить, ріже,

Трощить і грабує; крики, скрегіт,

Насилье, лайка, тривога, виття!..

Це порівняння асоціюється з народним бунтом. Адже країну вже потрясло повстання Омеляна Пугачова. Це чи не стихія, що змітає все на своєму шляху? В “Мідному вершнику” ми бачимо, що стихія природи зливається саме з бунтом народу, але це поки протест тільки одного його представника – маленької людини Євгенія.

Цей бунт подавлений, подавлене й пугачевское повстання, але образ його, як і образ стихії, що проходить через всю поему, залишається застереженням для сильних миру цього, для правителів всіх часів і народів. Руйнування в місті величезні, велике число жертв. Стихії повені ніщо не може протистояти.

Сам Мідний Вершник коштує, омиваний мутними хвилями. Він теж неспроможний зупинити їхній натиск. “З божией стихією царям не здолати”, а тим більше-мідному бовдурові. Вольовим, насильницьким образом Петро затвердив серед дикої природи місто, що вічно тепер буде піддаватися атакам стихії.

И як знати, можливо, Євгеній, так яріючи й мимохідь погублений, – це мікроскопічна крапелька гніву російського народу, величезна хвиля якого може й змести “кумира із простертою рукою”. Адже неможливо тривале й благополучне існування держави, що біс-звичайно придушує підданих і зневажає ними в ім’я своїх цілей. Навпроти, держава повинне діяти на їхнє благо.

Адже, по думці Пушкіна, і повінь, і народний бунт, “безглуздий і нещадний”, – це прояв Божого гніву, що обрушився на місто поки у вигляді природної стихії, а в майбутньому може вилитися в нову пугачевщи-: ну, стихію народного повстання, не менш страшну, чим стихія повені, що вершить свій суд, не розбираючи правих і винуватих.

Таким чином, Петро I змінив природний хід історичного розвитку Росії: з відсталої напівазіатської країни він зробив європейську велику державу, він

…над самою безоднею,

На висоті, вуздою залізної

Росію підняв, дибки…

Над цією безоднею наша країна й донині, хоча те, що передбачав Пушкіна, уже збувся: “безглуздий і нещадний бунт” уже потряс Росію в 1917 році. Велика країна над безоднею й зараз: правителі, у тому числі й сучасні, не винесли урок з історії. Що ж відбудеться?

Чи впаде Росія в безодню? Чи перестрибне прірву? Або так і залишиться на її краї? Хочеться сподіватися на краще. На мою думку, це залежить не тільки від правителів, але й від самого народу.

Адже Божа кара у вигляді розлютованої стихії, як природної, так і народної, послана й сильним миру цього, і народу за те, що одні перетворилися в кумири, а інші – у рабів. Пушкіну однаково ненависне й “барство дике”, і “рабство худе”, про що він говорить не тільки в поемі “Мідний вершник”, але у всій своїй цивільній ліриці.