От і прийшов час, що визначається словами “на порозі дорослого життя”. Яка вона буде, моя “доросле життя”? Які труднощі й перешкоди зустрінуться на шляху?
Чи зможу я вистояти, перемогти, залишитися людиною? Думаю, що ці питання коштують перед кожним з моїх однолітків. Більшу роль у їхньому рішенні грає наша велика література, що Н. Бердяєв не зрячи назвав “учительной “.
Саме вона подарувала нам образи героїв-борців, що не зупиняються перед труднощами, здатних протистояти ім. Я дуже люблю книги М. А. Шолохова. Страждаючий
Цікаво вже те, що в оповіданні “Доля людини” М. Шолохов показав нам теперішнього борця в умовах, які, здавалося б, геть-чисто відмітали всі можливості якого-небудь протистояння
Не менш важливим, на мій погляд, є й те, що письменник увесь час намагається “убити” прямий пафос. Згадаємо сцену полону Андрія Соколова
До нього, важко контуженому, підходять фашисти. Герой сіл, тому що “небажання
До зустрічі зі своїм героєм Шолохов підготовляє вже у вступі, малюючи “недобру пору бездоріжжя” на Доні в першу післявоєнну весну. У зовнішньому вигляді героя автор підкреслює “ока, немов присипані попелом; наповнені такий неизбывной тугою”, що стає ясно: людина сьорбнув “лишенька по ніздрі й вище”. Та й свою сповідь Андрій починає зі слів: “За що ж ти, життя, мене так покалічила? За що так исказнила?”.
Здавалося б, перед нами жертва трагічних обставин історії. Однак це не так.
Згадаємо сцену в церкві, куди помістили на нічліг військовополонених. Людей загнали в православний храм, опоганивши святе місце розстрілом п’ятьох солдатів. Але саме тут, коли кожна людина повинен відчувати страх за своє життя, Андрій без коливань вступає в боротьбу за життя юного офіцера.
Його психологія, склад характеру не дозволили не діяти: “Не дам я тобі, сучьему синові, видати свого командира!”.
Андрій не просто борець, він ще й має кмітливість, керується народною мудрістю. Він не буде лізти на рожен, шукати “никчемушной смерті”, не кинеться в люті на кривдника, тому що ця боротьба лише ефектний порив. Для Соколова все життя – боротьба, і веде він її своїми засобами
Згадаємо, як яскраво виявилася ця якість героя в сцені в Міллера. Напівживий від голоду людин вийшов переможцем з боротьби, у якій, здавалося, був приречений на поразку, виявившись морально вище ситих фашистів, уражених мужністю й стійкістю “русс Івана”: “Схотілося мені їм, проклятим, показати, що хоча я и с голоду пропадаю, але давитися ихней подачкою не збираюся, що в мене є своє, російське достоїнство й гордість”.
Я думаю, що боротися з конкретним ворогом все-таки легше, ніж протистояти важким випробуванням долі, перемогти горе, самітність, тугу. У полоні Андрія підтримувала думка про сім’ю, потім, після трагічної звістки про загибель Ирины й дочок, він мріє про життя поруч із сином, але 9 травня 1945 року гине Анатолій, валять всі надії, ніхто й ніщо вже не гріє його в житті: “Поховав я в чужій німецькій землі останню свою радість і надію…, і немов щось у мені обірвалося”.
Здавалося б, людина, що випробувала стільки горя, має право піти від боротьби, жити для себе. Але так уже влаштований Андрій, що не може не віддавати себе іншим. Історія з Ванюшкой – це як би остаточна риса в історії Андрія Соколова. Адже якщо рішення стати Ванюшке батьком означає порятунок хлопчика, то наступна дія показує, що й Ванюшка рятує Андрія, дає йому зміст подальшого життя
Кілька місяців тому назад, готуючись до іспитів, я прочитала різкий і, на мій погляд, несправедливе відкликання А. Солженицына про оповідання “Доля людини”, і мені схотілося захистити улюбленого письменника. Так, Шолохов нічого не сказав про фільтраційні табори, куди відправляли колишніх полонених, про підозріле відношення до них. Однак не будемо забувати, що він перший написав про стійкість російської людини, що у пеклі фашистського полону залишалося не тільки людиною, але й борцем. І цей письменницький подвиг, на мій погляд, не менш значний, чим подвиг автора книги “Архіпелаг ГУЛАГ”.
Закінчилася найстрашніша й кривава друга світова Війна, але хтось виношував плани нової. Письменник-Гуманіст Михайло Олександрович Шолохов виступив з жагучим закликом до миру. В 1957 році в газеті “Правда” був опублікований його оповідання “Доля людини”, що вразив мир своєї художньої силоміць.
Головний герой оповідання – Андрій Соколов – ровесник століття, його життя увібрало в себе історію країни. Він мирний трудівник, що ненавидить війну. Із серцевим трепетом згадує Соколов довоєнне життя, коли мав сім’ю, був щасливий. Про дружину він говорить: “И не було для мене красивей і желанней її, не було на світі й не буде!” Ремствує Андрій Соколов, що будинок його був біля авіазаводу: “Будь моя халупка в іншому місці, може, і життя зложилося інакше…” І ще не забути, як при розставанні відіпхнув дружину, вцепившуюся в нього: “Навіщо я її тоді відіпхнув? Серце дотепер, як згадаю, начебто тупим ножем ріжуть…”
Ця людина з безприкладною стійкістю винесла всі випали на його частку випробування: важке розставання із сім’єю при відході на фронт, поранення, фашистський полон, катування й знущання гітлерівців, загибель сім’ї, що залишилася в тилу, і, нарешті, трагічну смерть улюбленого сина Анатолія в останній день війни – дев’ятого травня. “Мужайся, батько! Твій син, капітан Соколов, убитий сьогодні на батареї. Поїдемо із мною!” Витримав Андрій Соколов і це тяжке випробування, ні однієї сльозинки не проронив, видно, “на серці засохли. Може, тому воно так і болить?”
Пережиті страждання не пройшли даром, вони присипали попелом ока й душу Андрія Соколова, але не вбили в ньому людини. Як ні велике було особисте горе Соколова, але у всіх випробуваннях його підтримувала любов до Батьківщини, почуття відповідальності за її долю. Хоробро виконував він на фронті свій військовий борг.
Під Лозовеньками йому доручили підвезти снаряди до батареї. “Треба було сильно поспішати, тому що бій наближався до нас: ліворуч чиїсь танки гримлять, праворуч стрілянина йде, спереду стрілянина, і вже початок попахивать смаженим… Командир нашої автороти запитує: “Проскочиш, Соколов?” А отут і запитувати нема чого було. Там товариші мої, може, гинуть, а я отут чухаться буду? Я повинен проскочити, і баста!”
Приголомшений розривом снаряда, опам’ятався вже в полоні. З болем і неспроможною люттю дивиться Соколов, як ідуть на схід наступаючі німецькі війська. Почувши вночі, що поруч із ним боягуз хоче видати командира, Соколов прийняв рішення не допустити цього й на світанку своїми руками задушив зрадника.
Не упустив Андрій достоїнства радянської людини ні в німецькому полоні, ні на фронті, куди він знову повернувся, бежав з полону, прихопивши із собою майора, якого возив на легковій машині. “Я підхопився в цей лісочок, дверцята відкрив, упав на землю й цілу її, і дихати мені нема чим”. Залишившись один на всьому білому віті, ця людина зберегла у своєму пораненому серці теплоту й віддала сироті Ванюші, замінивши йому батька
Джерелом життя стала для Соколова любов до хлоп’яти-сироти. “Спати я ліг разом з ним і в перший раз за довгий час заснув спокійно. Однак уночі разу чотири вставав. Прокинуся, а він у мене під пахвою притулився, як горобець під застрехой, тихенько посапує, і до того мені стає радісно на душі, що й словами не скажеш… запалиш сірник і любуєшся на нього…”
Письменник закінчує оповідання “Доля людини” упевненістю в тім, що “цей росіянин людина, людина непохитної волі, выдюжит, і біля батьківського плеча виросте той, котрий, повзрослев, зможе все витерпіти, усе перебороти на своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина”.
Форма оповідання “Доля людини” проста й геніальна одночасно – “оповідання в оповіданні”. Учасник подій сам оповідає про себе. Це дозволяє створити особливу довірчість, правдиву картину оповідання. “Доля людини” – самий короткий Твір Михайла Олександровича Шолохова, але по своєму емоційному впливі воно не уступає іншим його утворам. Узагальнений образ героя підкреслять назвою. Це, дійсно, доля багатьох радянських людей, що розділили із країною всі тяготи й труднощі, але, що зберегли в собі людяність, доброту, любов до всього живого.
На таких людях тримається мир!
(2 votes, average: 5.00 out of 5)