Підручник Українська література 10 клас
Урок підсумок
“Живий голос і совість народу” (Олесь Гончар)
Олесь Гончар, роздумуючи над складним розвитком українського письменства, з подивом відзначив його духовну і націєтворчу роль у поступі України: “Шлях нашої літератури пролягає через віки, вона була живим голосом і совістю народу протягом його історії, сповненої такого драматизму. Не раз щербились шаблі і списи ламались. І якщо народ вистояв, оборонив себе від понищення, то зробив це не так зброєю мілітарною, як силою духу
Цей етап розвитку характеризується розквітом реалізму, який спричинив появу нової естетичної системи і типу письменника. Митці порушували актуальні проблеми тогочасного життя, формували у читачів самоідентичність, історичну пам’ять, дух протесту проти національного і соціального поневолення народу, аморальності антигуманного світу.
Ви простежили сповнений
Микола Вороний, Богдан Лепкий, Василь Пачовський. Петро Карманський здійснили неоціненний внесок в історію української літератури, наповнивши її філософським поглядом на світ, піднісши ідеали свободи і духовної величі людини, продемонструвавши невичерпні зображальні й виражальні багатства української мови. їхні твори оспівують героя, що прагнув визволення з-під колоніального гніту Австро-Угорської та Російської імперій. Яскраво змальовані український світ, буття народу і характери персонажів утверджували нове розуміння гуманізму, поєднаного з духовним розкріпаченням людини, з боротьбою та дією, що заперечували антигуманні суспільні відносини.
Загальнолюдська і національна проблематика творів стала визначальною, зумовила образний світ, систему персонажів, жанровий репертуар письменства.
Збагатилася розповідна манера. Повіствування будувалося не за принципом хронологічної послідовності викладу подій, а у формі перетину часу і простору, чергування сучасного і минулого (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика, “Перехресні стежки” Івана Франка). Третьо – особовий розповідач-усезнавець багатогранно моделює світ і людину, проникає в її внутрішній світ. З цією метою використовуються внутрішні монологи персонажів, невласно-пряме мовлення. Розкриття складної психіки героя, його “діалектики душі” було важливим здобутком українського письменства цієї доби.
Митці використовували вигадливу оптику бачення подій, які зображувалися то з погляду персонажів, то розповідача, то автора, то колективу. В картині світу переплітаються художня умовність і документальна точність часу, вигадка з вірогідністю розказаної історії. Все це збагачувало мистецьку палітру творів, образний світ.
Вивчаючи твори письменників, ви збагнули, що художній образ як явище мистецтва – особливий спосіб змалювання світу в конкретно-індивідуальній формі. Тому мета образу – передати загальне через одиничне, не наслідуючи дійсність, а відтворюючи її. Образ має такі ознаки: предметність, змістове узагальнення та описовість, образи деталей, обставин, серед яких живуть герої.
Розрізняємо змістові образи: індивідуальні, тобто створенні уявою і талантом автора, що моделюють закономірності життя в певну епоху і в певному середовищі, і загальнолюдські, що виходять за межі епохи і набувають гуманістичного значення. Є образи, характерні для певної епохи чи нації, та образи-архетипи, що несуть у собі постійні ознаки людського мислення чи поведінки. Тільки опанувавши мову образів, можна увійти у світ твору, який є невичерпним у сприйманні читача.
Слово – основний засіб творення художнього образу в літературі, за допомогою якого зображується дійсність у конкретних чи умовних формах, зокрема картини людського життя чи його фрагменти. Виділяють певні типи літературних образів: образ-персонаж (герой, тип, характер), образ-пейзаж (картини природи, які виконують різні функції, як-от: стають тлом для дії чи переживань героя, його внутрішнього світу, засобом соціальної характеристики (наприклад, урбаністичний краєвид у романі “Борислав сміється” та повісті “Boa constrictor” Франка), образ-інтер’єр (картини предметів, що розкривають характер людини). Наявні в письменницькому вжитку образ – емоція, образ-символ, образалегорія.
З погляду людського сприймання, розрізняють зорові, слухові, дотикові, кінетичні (рухливі), смакові, нюхові, термічні образи.
Олекса Новаківський. Наука
Читаючи вірші Івана Франка чи Олександра Олеся, ви усвідомили, що художній образ несе у собі зображальну і виражальну функції. Слова в художньому тексті – не знаки зовнішніх об’єктів реального буття, а художньо-умовна форма цього буття. Перед вами оживали образи-картини і образи-почуття, образи-переживання, які мають у собі великий поетичний потенціал, свою формулу світу, його емоційний обрис. Водночас ви усвідомили, що художній образ не є застиглим, статичним, непорушним: він характеризується плинністю, мінливістю, багатством форм.
У різні епохи образ підпорядковувався видовим і жанровим вимогам, художнім процесам, що розвиваються та змінюються, заперечуючи ужиті схеми і утверджуючи нові моделі світу та людини.
Прочитавши твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Ольги Кобилянської та інших письменників, ви переконалися, що їхні художні картини вражають правдивим баченням деталей, умінням авторів малювати світ у своєрідній манері письма, глибоко проникати у психіку, логіку помислів і вчинків людини. Домінує реалістичний образ світу в повісті “Кайдашева сім’я” Нечуя-Левицького, романах “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика, повістях Бориса Грінченка, п’єсах Івана Карпенка-Карого та Івана Франка. Змальовані ними образи відбивають не виняткові явища, як у романтизмі, а типові характери, зумовлені соціальними обставинами. У натуралістичних творах Стефана Коваліва (“Дрогобицький Найда”, “Андрій Кременяк”), Івана Франка (“Борислав сміється”, “Boa constrictor”) ігнорується смисловий аспект образу, переважає зображення правдоподібного “шматка життя”, його зовнішніх виявів, зводячи образ до тотожності із зображуваним об’єктом.
Натомість реалістична модель художнього образу передбачає індивідуалізацію і типізацію, художні узагальнення і суворий відбір явищ, фактів, рис характерів, виявів людських переживань. Проте принцип реалістичного зображення життя у формі самого життя обмежував діапазон змалювання світу і людини нової доби, що настала на межі XIX-XX століть.
Модерністи розширили естетичні обрії художнього образу. В українській літературі цієї доби модерністський образ будується на поетизуванні одухотвореності світу, проникненні в підсвідомі грані людського буття. Такими є неоромантичні образи у творах Франка (“Мойсей”), Лесі Українки (“Лісова пісня”), Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського, для яких характерним були конфлікт ідеального і реального, інтерес до сильної особистості, поетизація борців за свободу.
Художні образи, створені Олександром Олесем, Миколою Вороним, Петром Карманським, Василем Пачовським, Богданом Лепким, не збігаються з явищами дійсності. Вони, як представники символізму, вибудовували образ на символах – стійких метафорах, натяках, навіюваннях, через які пізнається прихований смисл світу. Так, у поезії “Великий бачу тихий сад” Богдан Лепкий досягає художньої виразності не тільки милозвучністю, чітким ритмічним візерунком, окільцюванням кожної строфи, а завдяки внутрішньому міражу слів-образів, змальовуючи таємничий шлях героя, “з чолом піднесеним до зір”, який добирається до замкових руїн, шукаючи втрачену кохану.
Образи твору перегукуються з античним міфом про Орфея. Його кохана Евридіка померла від укусу змії. Він спустився в підземне царство і розчулив своєю музикою Плутона, бога Пекла, вимолюючи повернути дівчину. Проте Орфей не зможе побачити її доти, поки не вийде на світ. У ту мить, коли Орфей має ось-ось здобути свою Евридіку, він повертає голову і бачить тільки тінь, що зникає в блідому світлі надвечір’я.
Лепкий за допомогою образів-символів по-своєму інтерпретує відомий мотив пошуку коханої, загалом краси, ідеалу. Античний міф виявляє себе в художньому світі митця алюзіями, деталями, символами, допомагаючи відтворити духовний світ героя.
Характерними компонентами образів є їх виражальні й зображальні можливості: виражальний рівень – це ідейно – емоційна наповненість образу, зображальний – його чуттєве буття, що перетворює в естетичну реальність суб’єктивні стани та оцінки. Збагатили художній образ українські митці – імпресіоністи, яскравими представниками яких були Михайло Коцюбинський, Степан Васильченко, а згодом Андрій Головко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка та інші. Свою поетику автор “Intermezzo”, “Цвіту яблуні” будував на образах-враженнях, мінливих миттєвих настроях, переживаннях.
Його образи позначені суб’єктивністю, фрагментарними описами, ліризмом. Імпресіоністичний образ реалізується через настроєву метафору (“На камені”, “Тіні забутих предків”). Митець прагнув передати перше зорове враження про світ і людину. Тому в його художньому мисленні важливу роль відіграють світло, кольори, світлотіні, художні деталі, лаконічні описи, асоціації.
У всьому переважають враження, суб’єктивні відчуття і настрої. На цій поетиці конструюється текст, постає імпресіоністична картина світу. А допомагає її витворити художній образ, володіючи “магічною” енергією впливу на читача.
Виражальна природа художнього образу зумовила поетику експресіоністських творів Василя Стефаника, який акцентував увагу на образотворчому вимірі явищ, зокрема його сутності крізь призму суб’єктивного бачення автора. Герої новеліста емоційно оповідають про крах духовних цінностей, знецінення людського життя, зло, що безжально переслідує добро, безсилля людини перед недолею, у такий спосіб апелюючи до читача, прагнучи спонукати його до активної боротьби з кривдою. Зображені почуття героїв (біль, страждання, страх, любов, ненависть, зневіра) набувають виняткової експресії, відкритості почуттів. Новели “Новина”, “Камінний хрест”, “Марія” нагадують драму, в якій, за словами критика Миколи Євшана, “уста Стефаника відкрилися до Лаокоонового крику.
Художній образ у новеліста гранично експресивний, застосовано контрастні барви, почуття, майстерно поєднано звичайне життя людини з її космічним виміром. Митець змальовує внутрішній світ героїв через зовнішні дії та експресивне мовлення, плач і зойки, адже оповідь ведеться так, неначе наратор підслуховує селянина в той момент, коли він несвідомо для самого себе починає говорити про болі й таємниці душі. Експресіоністський образ Стефаника наповнений чистими джерелами народного світосприймання, міфологічними елементами, мотивами, картинами рідної природи.
За видимим світом криється інший, глибинний, що виражає дух народу. Отже, експресіоністський образ представляє таємничий та емоційно багатий світ.
Таким чином, у літературному процесі другої половини XIX – початку XX століть українське письменство утвердило себе як національне і загальнолюдське мистецтво слова, яке розвивалося в унісон з європейськими викликами часу. Його образна палітра оновлювалась модерними рисами, зумовленими появою нових літературних напрямів. Збагатився типаж персонажів – робітників, підприємців, інтелігенції, міщан, “нових людей”, борців за волю вітчизни, революціонерів, представників різних національностей. Особливої актуальності набуло питання духовного світу людини.
Тогочасні письменники відобразили процеси відродження національної свідомості особи, її прагнення працювати для народу. Українська література доби була пройнята філософським, духовним і життєстверджуючим началом, мрією про свободу і щастя простої людини.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)