З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне.
До таких належать “Кобзар”, книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів.
Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських, під самотнім
На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі і вічні слова.
Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя українського кріпака Тараса Шевченка – від його юності й до останнього подиху – ввібрав у себе цей класичних
У “Кобзарі” поет висловив насамперед самого себе, свою особистість, від першого й до останнього рядка книга виповнена індивідуальним поетовим почуттям. Тут його, Шевченків, темперамент, його щира й беззахисна у своїй відкритості душа. Тут думки – ним вистраждані, кривди – ним пережиті, тут картини саме його, Тарасового, дитинства. І мова його, і тільки йому властивий тембр голосу. Тут не позичені знання, а його власний, у розвитку відтворений розум мислителя, могутній інте-лект, що спрагло дошукується істини, простежує життя у всеоб’ємності – в конкретній долі сестри-кріпачки і в історичній долі цілих народів. Усе своє, особисто шевченківське, індивідуально забарвлене.
Одначе, мистецтво тому й мистецтво, що воно здатне творити чудо: особистий, внутрішній світ Тараса Шевченка, переллятий в литво мистецьких синтезів, постав у ліриці й поемах “Кобзаря” в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у своє майбутнє.
Найгостріші соціальні драми і найтонші нюанси інтимного, гнівний біль безправства, неволі, хвилини розпачу, що їх теж знав поет, смутки-жалі знівеченого життя, голос потоптаної і пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз переходить у скрик прокляття, у грізні вибурхи прометеївського титанізму – все клекоче, все скипілося в художню цільність книги-сповіді, від початку й до кінця перейнятої вогнем, може, найсильнішого поетового почуття: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю!
Саме з цієї любові виросла правдива, високого нагріву поезія “Кобзаря”, саме це, ніякими стужами не остуджене синівське почуття й живило той дух протесту, бунтарства, антикріпаччини, яким наснажена Шевченкова книга. З її тираноборської суворості, у спалахах грозових її розрядів в усій величі постав образ поета-борця, поета-революціонера.
Подвиг Шевченка, всю вибухову силу його поезії можемо збагнути лише уявивши, серед якої мертвотної тиші вона пролунала, проти якого “чудища стозевного” підняла свій меч. То була епоха, що вішала декабристів, вбивала на дуелях найкращих своїх поетів, гнала в кайданах у рудні Сибіру найшляхетніших своїх синів, послідовно розтерзуючи їх. То була задуха, від якої люди німіли, атмосфера, де панував страх, ненависть, підозри, доноси, загальна заціпенілість, де офіційна лжа ставала звичкою і не вважалась безчестям, а слово правдиве, слово вільне обливалося кров’ю.
Оспівати свободу в умовах кріпосницької держави, серед олив’яних буднів жандармської дійсності – це значило висловити (а для багатьох навіть і відкрито) провідну, найважливішу істину життя, виповісти людям у формі поезії те, що для них було за тих умов найсуттєвішим.
Нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи. Що темніша ніч, то яскравіші в ній маяки. Поряд з волелюбними творами Пушкіна, Лєрмонтова, Міцкевича, в живому перегуку з ними поезія Шевченкова з’явилась на гребені віку як бунтівний голос найбільш покривджених соціальних низів, голос тих, що вже почували потребу “громадою обух сталить”, з його поезій гнобителям дочувся видзвін неминучої соціальної розплати.
Буйна волелюбність – чи не найприкметніша риса “Кобзаря”. Верхи Шевченкової поезії – це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. Слово “свобода” поет супроводить найдорожчими епітетами, домінуючий настрій багатьох його поезій – це смуток за втраченою свободою і порив до неї, до “волі святої”: Встане правда! Встане воля!
І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки…
Улюблений герой Шевченкових поезій – витязь народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонником рідного краю, носієм народної правди й честі. Вістря знаменитої Шевченкової сатири, зброї, що ставала в його руках такою несхибною, спрямоване передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених, проти царів та їхніх сатрапів-посіпак, проти поміщика, чия кріпосницька сваволя не знає меж, проти душителя й запроданця, що “за лакомства нещаснії” ладен відректися від найсвятішого. У вірші “Бодай кати їх постинали” поет у формі гіркого афоризму ще раз викарбує свою заповітну думку: “Де нема святої волі, не буде там добра ніколи…”
“Кобзар” належить до найволелюбніших книг усіх часів, він наскрізь напоєний прагненням волі, передчуттям її неминучості, поезії “Кобзаря” пронизані вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не стане для неї за норму існування.
Поняття свободи найчастіше постає в Шевченка не у вигляді туманно-абстрактної мрії, а відтворюється як категорія соціально-конкретна, наснажена революційним змістом, закликом до дії, до солідарності народів. Якби Шевченко нічого більше не написав, крім своєї геніальної поеми “Кавказ”, він і тоді зажив би довічної шани потомків. З першого рядка вражає енергія вірша, образна згущеність: “За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі”…
Епічна розлогість зачину плавко й природно переходить у високу патетику уславлення Прометея, потім, ніби загледівши ворога, поетове слово враз перейде на інший тон, вдарить зливою докорів, викриттів, пекучих сарказмів: До нас в науку! Ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християни; храми, школи, Усе добро, сам бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! чом ви нам Платить за сонце не повинні!.
Якщо ми хочемо знати, що таке реалізм у поезії, то оце він, поетичний реалізм, в одежі буденного, по-народному дошкульного слова. Якщо хочемо бачити, як сильна думка диктує відповідну їй художню форму, видозмінює малюнок вірша, викликає мистецьки найдоцільніші ритми, інтонації, то це теж побачимо тут. Чурек і сакля вперше входять до лексикону української мови, вона збагачується також церковнослов’янізмами, що аж ніяк не архаїчно звучать у контексті поеми (“на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!”), звичайнісінькі, здавалось би, щоденного вжитку слова набирають раптом алмазної твердості, урочисто-закличного звучання: І вам слава, сині гори, Кригою окуті, І вам, лицарі великі, Богом не забуті.
Борітеся – поборете…
Нестримна революційна пристрасть “Кобзаря”, весняне повноводдя для розкутих почуттів не могло вміститись у вузько національних берегах. І в “Кавказі”, і в художніх образах поеми “Сон”, написаної з неперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії, в мужніх рядках “Юродивого”, “Неофітів”, “Єретика”, в таких віршах, як “І Архімед, і Галілей”, “Царям, всесвітнім шинкарям” та інших вогненних поезіях-молитвах, поезіях-стогонах, пророцтвах клекотіло море народного болю, виразно чулися підземні поштовхи могутніх сил, придавлених пресом самодержав’я.
Народністю, нищівною викривальною силою вірші українського поета були, як відомо, особливо близькі його бойовим побратимам – російським революційним демократам, передовим синам усіх гноблених народів тодішньої царської імперії. Не випадково ж на поезіях “Кобзаря” так само, як на творах Чернишевського, Добролюбова, Герцена виховувались цілі покоління революціонерів, гартувалася воля тих, що згодом штурмуватимуть цитадель реакції, до самих основ струсонуть мури ненависної тюрми народів.
Шевченкові належить виняткова роль у згуртуванні передових сил української нації, у розвитку й формуванні свідомості українського народу. “Кобзар” охоче співає минувшину, але спрямований він у майбутнє.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)