Життєвий подвиг матері (за новелою Василя Стефаника “Марія”)
Новела “Марія”, написана В. Стефаником у 1916 році – один з найкращих творів не лише з-поміж новелістики письменника, а й з усієї малої прози вітчизняної літератури початку ХХ століття. Вона присвячена пам’яті Івана Франка і являє собою художню історію пізнання головною героїнею людей, світу і себе в ньому. Надзвичайний талант і безмежна любов до України дали письменнику змогу в цій короткій новелі відтворити весь розмах братовбивчої війни, плюндрування цілої нації,
Письменник на власні очі бачив, як цвіт українського народу – найкращі його сини – кладуть свої голови за її незалежність, соборність і державність. Ці історичні події і лягли в основу новели “Марія”, змальовуючи її головну героїню у важкі часи життєвих випробувань. Вона постає перед нами як символ самої України у вирі тих трагічних подій, які судилися їй на драматичному шляху історії початку ХХ століття.
Ми
Так через подолання святої материнської муки жінка знаходить своє справжнє “я”.
Стефаник, здається, нічим особливим не наділяє свою героїню. Для мене вона – проста селянка, щастя якої – у праці біля землі, в любові до свого чоловіка, у щебетанні дитячих голосів. Але ось починається війна – і ми стаємо свідками саморозкриття материнської душі, що вражає глибиною відчуття неприродності воєнного стану світу. І якщо у ставленні до своїх дітей Марія спочатку керувалася лише своєю материнською любов’ю, то вже згодом під впливом синів у неї зростає національна свідомість, яка дає їй змогу серцем і розумом усвідомити важливість справи її синів, пишатися ними: її діти пішли “добувати мужицьке право”, були “ласкаві до простого народу, і народ… коло них цвів”.
Найповніше, на мою думку, розкривається духовна велич матері та глибина її любові до дітей у епізоді, коли сини Марії добровольцями вступили до лав Січового стрілецтва і пішли здобувати Україні свій найдорожчий скарб, як тисячі інших жінок, що пожертвували своїми синами задля України: “Попід мури мали держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли”, – так передає почуття цих святих українок автор.
Воєнні лихоліття не примушують Марію зректися тієї справи, заради якої проливають кров її діти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет Шевченка – єдине, що залишилося на згадку про синів, їхня часточка; вона тілом його закриває, а окупанти “кроїли тіло пугами”. Шевченкова пісня лікує Маріїну душу, переносить її до синів, і вона вже бачить, як збувається мрія її дітей: “Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а народ зривається на ноги.
Наперед її сини, і вона з ними йде на ту Україну”.
Твір прочитано, але збудження в душі не проходить. Мене дуже вразив цей шедевр творчої спадщини Стефаника, його символіка, його глибина і патріотизм. Серце сповнюється почуттям національної гідності і гордості за славну історію рідної України, за її героїв – моїх співвітчизників.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)