Сьогодні часто можна почути від молоді про потребу негайного переїзду до країн “кращих” і “багатших”. Легко відступитися від рідного сьогодні, важко щось змінити на краще своєю працею. Та невже там, за кордоном, хтось чекає на нероб і любителів красивого життя?
По-іншому складалася доля українців на зламі XIX-XX століть, які змушені були емігрувати не тому, що не хотіли працювати, а тому, що так сподівалися врятуватися від голодної смерті, від жебрацтва; від страждань дітей. Не спокутувала їх чужина легким життям, знали вони, що їдуть
Зібралися до Івана Дідуха в хату гості, та не на свято, а на розлуку: “Сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив у кінці уступити”. Не радіє ні сам газда цим змінам, ні селяни, перетворюються їхні проводи на панахиду за ще живою людиною. Сповідується гостям Дідух, як перед смертю, все своє життя переповідає. І наймитував він, і у “війську служив, а як повернувся додому та на зароблені кошти
Там він і здоров’я позбувся, зігнувся, підвіяний вітром, за те й називали його в селі Переламаним. Таким був Іван Дідух, поважали його інші газди за працьовитість і важку долю.
Пригощає гостей хазяїн, а сам дякує кожному і перепрошує, що не на весілля синове довелося запрошувати, а на проводи в далеку дорогу. Забороняє плакати жінці, бо бачить, що для сліз ще буде достатньо часу, та й звинувачує її, що вона підбурила на мандрівку. Із селянських розмов розгортається перед читачами страшна картина: за цією землею важко жаліти, так вважають селяни, бо не тільки вже пшениця на ній не росте, а й сарана забула її, тільки податки ростуть.
Просить Дідух селян, щоб, як почують про їхню смерть, пом’янули й службу найняли на могилки. Зізнається він людям, що зробив могилки собі й дружині, а коло них хрест кам’яний поставив, важкий, аби горб його не скинув. Прощається Іван із селом і ніби себе ховає, прощається з найдорожчим – із землею, селом, хрестом своїм і горбом, на якому життя прожив.
Залишивши пам’ятник по собі, Дідух відчуває якесь полегшення: не зникне безслідно він у світах, а пам’ять про нього залишиться серед людей, добрим словом пом’януть його, побачивши хрест.
У творі камінний хрест набуває символічного значення. Він уособлює всю долю народну, важку і страдницьку. Цей хрест – то пам’ятник усім українцям, що згинули на чужині, поринувши у невідомість.
Автор натякає на хресний шлях кожної людини.
Кожний мусить нести свій хрест до останньої миті,, терпіти витівки долі. Це нагадування і тим, хто сьогодні планує легко втекти від проблем у кращі країни, це пересторога: рідна земля – це пам’ять і життя, а чужа земля – це далека могила, невідомість і нові поневіряння.