Від п’єси до п’єси зростало майстерність Чехова-драматурга. Удосконалення форми його п’єс невіддільне від прагнення письменника більш точно передати їх зміст – розкрити життєву драму людей глибоко інтелігентних, з тонкими почуттями, окрилених високою мрією, гідність яких зневажалися людьми грубими і вульгарними. Протиставляючи складну внутрішню життя інтелігентної людини примітивного духовного світу міщан, Чехов часто вдається до натяків, віддавши перевагу прямим, декларативним висловлювань.
Тому велике значення в п’єсах
Підтекст часто допомагає письменникові висвітлити питання з точки зору чинного особи і з точки зору автора. Наприклад, в “Трьох сестрах” симпатії автора на стороні сестер Прозорова, і в той же час дуже тонко відчувається скептичне ставлення його до їх мріям про особисте щастя. Слова Ольги:
Я б любила чоловіка “- перериваються словами Тузенбаха, зверненими до Солоному:” Такий дурниця ви говорите, набридло вас слухати “. Тузенбах не чув слів Ольги, він сказав про інше, але, помістивши поряд слова Ольги та Тузенбаха, Чехов висловив негативне ставлення до міщанського сімейному щастю і висловив думку про неможливість такого щастя для Ольги. Підтекст є своєрідним коментарем до думок героїв. Ось, наприклад, як виявляється вульгарна, самовдоволена обмеженість вчителя гімназії Кулигіна: “Сьогодні, панове, недільний день, день відпочинку, будемо ж відпочивати, будемо веселитися кожен згідно зі своїм віком і становищем. Килими треба буде забрати на літо і сховати до зими…
Перською порошком або нафталіном… Наш директор каже: головне у будь-якої життя – це її форма… Що втрачає свою форму, то закінчується – і в нашому повсякденному житті те ж саме. (Бере Машу за талію, сміючись.) Маша мене любить…
Характерна риса Раневської – марнотратство, аристократична звичка смітити грошима. Любов Андріївна легковажна і непрактична. Її маєток повинні продати за борги. Лопахін пропонує їй віддати землю в оренду під дачі, щоб зберегти маєток, але у відповідь чує: “Дачі та дачники – це так пішло, вибачте”. А в день, коли в місті продають з-торгів маєток, Раневська влаштовує у себе бал і сама ж зауважує: “І музиканти прийшли до ладу, і бал ми затіяли недоречно…
Ну, нічого… (Сідає й тихо наспівує.)”.
Любов Андріївна багато і щиро говорить про кохання до дітей, до вишневого саду, до батьківщини, але її вчинки суперечать словам. Вона виїхала за кордон, залишивши дванадцятирічну дочку, і розтратила все своє майно, в результаті чого вишневий сад був проданий для покриття боргів. Але й після цього вона недовго горювала. Навіть не розуміючи безсоромності своєї поведінки, вона говорить дочці: “Дівчинка моя, скоро ми побачимося…
Я їду в Париж, буду жити там на ті гроші, які надіслала твоя ярославська бабуся на купівлю маєтку – хай живе бабуся! – А грошей цих вистачить ненадовго “. Легковажне ставлення Раневської до материнських обов’язків, несерйозність її почуттів розкриває, прийомом підтексту, наступна за її словами сценка:
Шарлотта (бере вузол, схожий на згорнутого дитини). Мій дитинка, бай, бай… (Чути плач дитини: “Уа. Уа!..”) Замовкни, мій гарненький, мій милий хлопчик. (“Уа! .. Уа!..”) Мені тебе так шкода! (Кидає вузол на місце.)
Та ж несерйозність, то ж протиріччя між словами і вчинками характеризують і брата Раневської – Леоніда Андрійовича Гаєва, який, за його власними словами, “стан проїв на льодяниках”. По-справжньому його цікавить тільки більярд, і в розмові він, зовсім недоречно, вставляє слова: “Ріжу в кут!”, “Від кулі направо в кут!”, “Ріжу в середню!” Гаєв нерозумний. Коли він починає просторікувати про своїх переконаннях, племінниці, Аня і Варя, радять йому краще помовчати. Слова його не мають ніякої ціни.
Він палко запевняє, що не допустить продажу вишневого саду: “Відсотки ми заплатимо, я переконаний… (Кладе в рот льодяник.) Честю моєю, чим хочеш, клянуся, маєток не буде продано! (Возбужденно.) Щастям моїм клянусь! Ось тобі моя рука, назви мене тоді паскудна, безчесним людиною, якщо я допущу до аукціону! Всім єством моїм клянусь! “Але далі цих слів справа не пішла – маєток продано.
Недоліки панів у більш грубому, перебільшеному вигляді повторені в лакее Яші і покоївки Дуняша. Яша, пробувши п’ять років за кордоном з Раневської, на слова Вари: “Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить в людський, хоче побачитися” – відповідає: “Бог з нею зовсім!” Яша грубий і нахабний, його байдужість до близьких, по суті, відображення такого ж байдужості його ласкавою і сльозоточивої пані. “Ніжна” і “делікатне” Дуняша – це пародія на сентиментальність Раневської. Безглуздий конторник Еніходов і гувернантка Шарлотта з її фокусами і словами: “Хто я, навіщо я, невідомо” – символізують порожнечу і безглуздя життя Раневської і Гаєва.
Тільки Варя та 87-річний Фірс – єдині розумні люди в будинку, але життя їх витрачається даремно на господарські клопоти, догляд за безпорадними Гайова і Раневської. Найсуворішим звинуваченням безтурботним панам є фінал п’єси, коли в забитому домі залишається забутий усіма хворий Фірс.
Маєток Раневської набуває “Новий поміщик”
Купець Лопахін, дід і батько якого були кріпаками в тому ж маєтку. Тема піднесення колишнього кріпака над колишніми господарями не нова для Чехова. Ще в оповіданні “Квіти запізнілі” (1882) він показав сім’ю розорилися князів Нахили-ських, принижуватися перед доктором Топоркова, сином їх кріпосного лакея. “І сам він, доктор Топорков,
В ранньому дитинстві отримував потиличники за погано вичищені князівські ножі, виделки, чоботи і самовари. А тепер він… молодий, блискучий лікар, живе паном, в біса великому будинку, їздить на парі, як би в “піку” Приклонського, які ходять пішки і довго торгуються при наймі екіпажу “. Топорков, завдяки таланту і працьовитості, піднісся над жалюгідними Приклонського, не здатними ні до якої діяльності. Чехов з повним схваленням показує закономірність такої зміни, хоча в Топоркова він засудив грубість і жадібність, які передбачали в ньому майбутнього Іонич.
Ставлення Чехова до Лопахину значно складніше.
Безпечності та непрактичності старих господарів вишневого саду протиставлені енергія і господарська цілеспрямованість Лопахіна. Перехід маєтку в його руки показаний як історично закономірний процес, але співчуття Лопахину ми не бачимо. Навпаки, поруч деталей автор знижує його образ. На відміну від Топоркова Лопахін зобов’язаний своїм піднесенням не власним талантам, а успіхам у світі наживи. Батько Лопахина був сільським крамарем і, ймовірно, мало чим відрізнявся від Цибукіна (“В яру”) .. У розмовах про батька Лопахін згадує тільки побої.
Самого Лопахина Чехов наділив рядом позитивних якостей: він працьовитий, чесний, незадоволений тим, що постійно доводиться мати справу з нечесними і непорядними людьми.. Його мучить свідомість власної некультурності, почуття незадоволеності життям. “Іноді, коли не спиться,-каже він,-я думаю:” Господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші обрії, і, живучи тут, ми самі мали б по-справжньому бути велетнями… “Він щиро співчуває Раневської, намагається їй допомогти; ставши власником вишневого саду, відчуває незручність перед нею і каже: “О, швидше б усе це минуло, швидше б змінилася як-небудь наша нескладна, нещаслива життя”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)