На сільському цвинтарі Лаванду, що спав вічним сном на жовтозеленому пагорбі, біля могили з дерев’яним хрестом, схиливши голови, стояли одягнені в чорне вбрання жінки, серед яких вирізнялась уже не молода, але ще красива смуглявка з очима, схожими на очі лебідки, яка втратила свого супутника життя. Навколо жінок стояли понурі чоловіки, а ще зграйка дітлахів, сумних і розпачливих, як восени підранки. Жінки і чоловіки тихо перемовлялися французькою.
Мовчала тільки смаглява жінка, стримуючи невимовний біль і нестерпне бажання розридатися,
Той чарівник читав їм веселі віршики якоюсь незнайомою мовою, але він так зрозуміло жестикулював і так кумедно зображував звірят і ляльок із тих віршиків, що вони сміялися й навіть повторювали окремі незрозумілі слова, і їхні серця наповнювались радістю й вдячністю. Він показував усілякі фокуси, особливо ж, коли читав, диригуючи в такт рукою:
Алле! ИЗВЄСТНЫЙ Кукифокс И кошка, мис Морковка, Покажут вам английский
Все фоксы мира перед ней, Как кролики, робели!
А напередодні того жахливого дня, коли заграва пожежі закривавила вечірнє небо над фермою дядечка Леже і все село кинулося рятувати погорільців, сивочолий чарівник з напрочуд молодими чорними очима і неземною приязною усмішкою прочитав їм вірш, який починався словами:
Ах, сколько на свете детей! Какзвезд на небесном челе… По всей необьятной земле, Кружатся, как стан, чижей…
Над цвинтарем Лаванду кружляли розгублені чижі, бо і вони втратили Птаха, людинуптаха, який все життя шкодував, що літає лише уві сні. Усе життя він мріяв радувати ліричним солов’їним співом, як робили це десятки таких, як він, талановитих, народжених “срібним століттям”, а змушений був без упину стукати, наче дятел, сатиричним молоточком по трухлявому стовбуру деградованого суспільства. Він мріяв його вилікувати, але не встиг: величезна червона сокира зрубала і той трухлявий стовбур, і молодий здоровий ліс, винищила і солов’їв, які співали срібними голосами.
5 серпня 1932 року російський емігрант і неповторний російський поет Саша Чорний, рятуючи на пожежі дітей французького фермера, загинув, пішов у вічність. Того сумного вечора на сільському цвинтарі біля його могили стояли врятовані ним діти.
А починалося життя в тихому і милому серцю Житомирі, куди закинула доля батьків юного гімназиста Саші Глікберга.
Були радощі і сподівання, і закоханість, і духмяні тополі, і затишні бульвари, і гілочка бузку, яку вперше подарував юній житомирянці. Нестатки змусили покинути навчання, стати дрібним чиновником служби зборів. Там уперше стикнувся з людськими пороками несправедливістю, зневагою, облудою, заздрістю.
Либонь, тому і закортіло довірити свої думки записникові.
Так народилися перші поетичні рядки, і були вони сповнені не словами закоханого юнака, що радіє кожній миті життя, а словами, наповненими гіркотою і злою іронією, які точилися із отруєного неоковирною дійсністю серця. Хіба могли подумати чиновники замизганої контори, що сором’язливий і непомітний юнак, який працює разом з ними, через кілька років стане найвідомішими сатириком Росії?!
Його перший сатиричний вірш, надісланий до петербурзького журналу “Зритель” (а це було в шалені дні революції 1905 року), без жодної затримки був надрукований і почав тріумфальний похід по університетських аудиторіях, по літературних салонах. Важко ‘ було знайти інтелігентного петербуржця, який не знав би напам’ять рядки з цієї сатири:
Разорвался апельсин УДворцова моста Где високий господин Маленького роста?
Революційна хвиля розбилася, натрапивши на хвилеріз царату, і “революціонер з Житомира” (так почали називати сміливця), змушений був виїхати за кордон, ховаючись від репресій. Два роки він слухав лекції в Гейдельбергському університеті, а коли повернувся до Петербургу, філософськи замислений і непримиренний, то почав співробітничати з журналом “Сатирикон”, яким орудував відомий гуморист Аркадій Аверченко. Вірші, які він почав підписувати псевдонімом Саша Чорний, були настільки популярними, що наклад “Сатирикону” збільшився утричі.
Житомирянин Олександр Глікберг став сатириком Сашею Чорним, який одноосібно панував на російському сатиричному олімпі.
Уважно, як під мікроскопом, розглядав поет віруси бездуховності, які спричинили суспільну деградацію і, що найбільше непокоїло поета, – отруїли прошарок суспільства, до якого належав і він, – інтелігенцію. Жага наживи, лицемірство, чиношанування, все те, проти чого повставав колись Антон Чехов, набуло ще більшого розмаху, і Саша Чорний вважав своїм обов’язком бути, попри все, російським Ювеналом: сатиричним нагаєм він нещадно шмагав і думських депутатів, і урядовців, і людей в синіх мундирах, і чиновників, і духовно зубожілих інтелігентів. Поет називає ідола, якому служать персонажі його сатир. Це – Вульгарність. Вона агресивна, нахабна, облудна.
Вона надиктовує правила поведінки, нав’язує смаки, манери. А тому почуває себе комфортно і вважає, що їй усе дозволено:
В ее салонах – все, толпою смелой, Содравши шкуру с девственних идей, Хватают лапами бесчувственное тело И рьяно ржут, как стадо лошадей. Поет, неначе Гойя, малює портрет Вульгарності: Пиловий лиф и желтый бант у бюста, Безглазые глаза – как два пупка. Чужие локони к вискам прилипли густо, И маслянисто свесились бока…
У салоні Вульгарності збираються “брандахлисты в белих брючках”, “содержанки в модной славе”, “пажи в лакированих копытах”, “крутобедрые Астарты, зазывющие кавалеров, как в торговые ряды”. У цьому салоні немає облич, є лише – “щеки, шеи, подбородки”, “шипр и пот, французский говор”…
Актуальність сатири Саші Чорного – безперечна. Його творчий доробок посідає гідне місце у спадку великих сатириків. Нам бракує його гострого і правдивого слова.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)