Збірку “Досвітки” (1862), яка була першою і найкращою у поетичному доробку П. Куліша, складали вірші та поеми про історичне минуле українського народу, про визвольну боротьбу українців проти іноземних загарбників (поеми “Кумейки”, “Солониця”). Поет уславлює старовину, народних героїв. У поезіях цієї збірки звучить віра у краще майбутнє батьківщини, любов поета до українського народу і його мови (“Заспів”). До збірки увійшли також переклади творів великого польського поета Адама Міцкевича. У 1882 р., через двадцять років niсля
Таку тривалу перерву між збірками можна пояснити перипетіями життя поета, його захопленням науковими історичними дослідженнями. У цій збірці відображено змінений погляд Куліша на історичне минуле України. Поет говорить про “просвіщенницьку” діяльність російських монархів Петра І та Катерини П, засуджує визвольну війну українського народу і перебільшує роль культурно-просвітницької діяльності у визволенні його з-під соціального і національного гніту (“Ключ розуміння”).
Характерною особливістю збірки “Хуторна
Особливе місце у збірці посідають поезії “Рідне слово” і “До кобзи”. У вірші “Рідне слово” поет стверджує, що тільки рідна мова може бути запорукою повноцінного розвитку української нації. Обравши епіграфом до вірша слова Т. Г. Шевченка “Я на сторожі коло їх поставлю слово”, Пантелеймон Куліш не цішов шляхом роздумів про роль поетичного слова у житті народу, як робили його попередники і сучасники. Автор говорить про “слово правди” щодо минулого України, коли: Вже судили княжі віча, Панські трибунали, І перевертні гетьмани Ради радували. Радували, продавали За маєтки волю Засівали головами Безголів по полю.
Засівали, насипали Пам’ятні могили, В тих могилах рідним трупом Правду придушили. І судити минуле України праведним судом буде рідне слово, що в розумінні поета є синонімом Божої правди: Рідне слово, божа правдо! Як мала дитина, Тебе стала промовляти Хирна Україна. Промовляє, – оживає, Згнічений морозом Непозичений у німця Український розум.
Схаменуться, стрепенуться Стуманілі люде: Рідне слово, рідний розум, – Рідна й правда буде. Без напасті завоює Города і села І над людьми зацарює, Приступна й весела. Ці рядки є також закликом П. Куліша до національної. самоповаги, збереження національної самобутності, оскільки захоплення усім іноземним, і зокрема німецьким, у той час було надзвичайно сильним.
У вірші “Рідне слово” трагізм віковічного суму сповнений їдким сарказмом з приводу зрадливості, підступності, корисливості українського гетьманства” Але поступово П. Куліш переходить до висловлення гордості і нездоланної віри в розум, слово й правду рідного народу. Поет упевнений у силі рідного слова як джерела інтелекту і правди української нації. Кобзо, моя непорочна утіха!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,- Цими рядками починається вірш Пантелеймона Куліша “До кобзи”. Збірка “Хуторна поезія” не випадково відкривається саме цим віршем, тому що кобза для поета є символом власне’поезії. Слід відзначити, що майже в усіх своїх збірках поет звертається до кобзи чи бандури, як символу творчості, власної Музи. Може, чиє ще не спідлене серце Важко заб’ється, до серця озветься, Як на бандурі струна до струни.
Хто не здоліе озватись ділами Хай обізветься німими сльозами; Ти ж своє слово дзвони-промовляй. Душам братерським заснуть не давай. Мова поезії надзвичайно образна і символічна: “кобза” – у тексті назва музичного інструменту, що набуває значення творчості, натхнення; “тіснота” то є духовне пригноблення.
Куліш і Шевченко вкладають однаковий зміст у це слово, тому особливого значення набуває епіграф до вірша. “Не спідлене серце” – серце, що не зрадило; “недовірки” – відступники, що зреклися своєї віри, і переконань. У поезії “До кобзи” голосно лунає самотність ліричного героя і його впевненість у правдивості справи, якій служить кобза-муза. Він прагне до братерського єднання душ. Поезія сповнена “благородного суму”, тугою за мертвими братами-однодумцями і вірою у воскресіння України: Кобзо (ти наша одрада єдина…
Поки із мертвих воскресне Вкраїна, Поки дождеться живої весни, Ти нам про нашу тісноту дзвони. Смуткові і почуттю печалі, що вчувається у рядках твору, суперечить життєствердна ідея народної правди і національного воскресіння, яке стане можливим за умови братерського єднання душ і спільної праці. Третя поетична збірка Пантелеймона Куліша – “Дзвін” – вийшла у 1893 р. У цій збірці продовжені ідеї та мотиви віршів “Хуторної поезії”. У поезіях “Піонер”, “До кобзи та до музи”, “Поетові”, “Муза” та інших дуже виразно звучить тема митця і ролі поета. Вірші сповнені оптимізмом, передчуттям прийдешніх змін на краще, почуттям власного громадянського обов’язку, любові до Батьківщини, до рідної мови та українського народу.
До збірки також увійшла інтимна лірика поета. Це в основному вірші, які П. Куліш присвятив дружині, Олександрі Бїлозерській: ” Дивлюсь на срібний волос твій, кохана”, “Дума про найвищий дар” та ін. Вірші інтимної лірики позначені великою силою почуття, щирістю, схвильованістю, сумом за минулими роками.
Збірка “Хуторні недогарки” побачила світ вже після смерті поета у 1902 р. Сюди увійшли твори, тексти яких згоріли під час пожежі і були відновлені П. Кулішем (уривки з поем, драматична поема “Нагай”). До п’ятої поетичної збірки Пантелеймона Куліша “Позичена Кобза” (1897) увійшли перекладні твори. До збірки увійшли поетичні переспіви і переклади українською мовою творів О. Пушкіна, О. Кольцова, А. Фета, І. Нікітіна, Ф. Шиллера, В. Шекспіра, Дж. Байрона, Г. Гейне та Й. Гете.
П. Куліш залишив і переклади та переспіви священних писань, здійснив переклад “Нового Завіту”. Своєю перекладницькою діяльністю Куліш довів, що українська література має по праву бути в колі світової літератури, бо українською мовою можна відтворити всі багатства світової культури, всю глибину художньої думки.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)