Олена Теліга… Що ми знаємо про неї сьогодні? У свій час батько дівчини був відомим гідрографом, професором політехнічного інституту в Петербурзі. Виходець з Харківщини, Іван Шовгенів (так звали батька) після революції 1917 року повернувся в Україну, розпочав роботу в Київському політехнічному інституті У роки визвольних змагань перебував при уряді Української Народної Республіки. Разом з урядом блукав з Києва до Вінниці, Рівного, Кам’янця на Поділлі, Станіславова, Тарнова.
У 1922 році був запрошений ректором Української господарської
Олена, донька професора Івана Шовгенів, у роки передвоєнні повернулася через вісімнадцять літ після того, як дівчиною-підлітком, ще мало свідомою національно, з матір’юта братом “втікалав еміграцію”, до рідного раненого міста разом зі своїм чоловіком Михайлом, який був їй аж до самої смерті опорою. “Сонцем – міг їй дійсно здатись – кожний кущик і камінь у ці хвилини гострі та щасливі”,- скаже Олена Теліга про своє повернення в одному зі своїх віршів. Батьківщина з її болями й радощами, прикрощами й відкриттями була для поетеси над усе: Хочу крикнуть і далечінь
Мету свого повернення до Києва дівчина передала такими словами: “Ми не йдемо накидати згори нову ідею чужому середовищу, лише зближаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розпалити знову ті самі почування, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окремішності”. Цю ж думку поетеса висловить й у вірші “Поворот”: Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною. Не треба смутку! Зберемось відразу, Щоб далі йти дорогою одною. Заметемо вогнем любови межі, Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все, що нам належить, І злитись знову зі своїм народом.
Київ зустрів Олену й Михайла з радісним “А, нарешті, приїхали!” Перше пристанище Теліги – мешкання Культурної Референтури. Згодом вони переїдуть на інше мешкання., своє власне – голодне, холодне, темне, де температура падатиме до нуля, виключатимуть електричний струм, замерзатиме у водопроводі вода. Третє й останнє приміщення Теліг – каземати. гестапо.
Та то буде потім. А зараз молоде подружжя повне сили і енергії здійснювати те, про що мріяли:
…Не зимна самота і сірих днів покірний шерег Та значать все – не сірим, а червоним
Тут дійсно варто буде жити. Надто сильно полонила їх і вмирати жива та неповторна дійсність. Тієї осені 1941 року зі згарищ і руїн, всупереч волі окупантів, почали підніматись, увінчані національними емблемами, вежі ворогом знівеченої і знесвяченої Столиці.
Власними українськими силами прокладаються основи оновленого життя Міста. У постаті Олени Теліги виходить на висоти Києва не тільки українська жінка і не тільки поетеса, але насамперед член організованих націоналістичних лав. На чолі їх стоїть Олег Кандиба-Ольжич, син Олександра Олеся.
Молоді патріоти включилися в систему Культурної Референтури, яка своєю метою ставить українську культуру перевести на лінію фронтову, щоб висловити і ствердити повноцінність українського духу у світі, де “попередній окупант нашу музу запльовував, залузував, а новий її взагалі не визнає”. Олену Телігу призначають головою столичної спілки письменників і редактором літературного видання “Літаври”. Весела, з іскристим сміхом молода жінка поринула в блискавичний ритм життя: Таке змагання наші душі зоре, Щоб колосились зерна перемоги.
Вірна дочка українського народу безкомпромісно освітлює цілі українського мистецтва, очищеного національною революцією. Вона закликає всіх, хто любить рідний край, не відрікатися від свого майбуття:
Не раз кажу: змагайся і шукай! Вдивляйся в очі пристрастей і зречень, І знаю я: в один затихлий вечір До інших брам сягне твоя рука.
В іншому вірші (“Усе – лише не це”) вона продовжує свої роздуми: Ти в тінь не йди. Тривай у пекучій грі. В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться – Лише по спеці гряне жданий грім І з хмар сковзне – багнетом – блискавиця.
У своїх статтях вона писала: “Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою”.
Теліга збирає, організовує, інспірує письменників, часто цитує Ольжичеве: “ніхто-бо не знає години, коли і де його справа покличе”. Навіть тоді, коли множаться зловіщі ознаки кінця, Ольга Теліга хоче бути вірною своїй праці, своїй державі, своєму Місту. Я добровільно вдруге з Києва не виїду,- напише вона в одному зі своїх віршів.
Вона готова прийняти “удари і дари Господні”, непохитно “палить лямпаду в чорну ніч”. З загостренням німецького терору наповнюється призначення Олени Теліга і приходить її моральний, хоч і трагічний тріумф. Почалися арешти.
Незаслонена від долі і вітрів тої лютої зими 1941-1942 р” стоїть ця тендітна дівчина і нагадує “квітку орхідею” ніби на самому кінці свого трагічного і пораненого міста як живе втілення неподоланої ідеї.
“Душі зимні і ворожі, що були спочатку горнулись до Олени і її друзів як “знатних іностранців”, зорієнтувавшись, що Телігою керує не своя сила, відданість власній Батьківщині, відвернулись. Посипалися доноси. Ім’я Теліги стає відомим усьому Місту. Усі боялись за її долю.
На кожному кроці чекала небезпека й провокація…
Та в нагороду за її вірність родилось братерство в народі, до якого Олена та її Друзі закликали. Вогнями любові замітались проложені ворогом межі. І слово поетеси-інтернаціоналістки вростало в душі її земляків, щоб рости колосом перемоги:
І в душній залі буде знов рости Така дитинна й божевільна мрія: Щоб задля мене хтось зуміє йти Крізь все зневаги – так, як я умію.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)