Твір “Intermezzo” був написаний у 1908 році. За жанром твір тяжіє до есе. У даному випадку це есе белетристичного характеру, де на перший план виступає особистість автора. “Іпієгтегго” знаменує певний крок розвитку літературної творчості митця. Коцюбинський ніколи не звертався до написання драматичних творів. У його творчому доробку – розмаїття різних прозових жанрів: оповідання, новели, повісті.
Дебютував він віршем. Драматургією навіть ніколи не захоплювався. І раптом у підзаголовку до “Intermezzo” читаємо: “Дійові особи”.
У його текстах не можна знайти не те що зайвого слова, а й зайвої букви. “Дійові особи” з’явилися не лише для того, щоб прикрасити цю дуже незвичну поетичну новелу. Тим більше, що насправді їх і не можна вважати дійовими особами. Дослідження новели свідчать про те, що у незрозумілих “дійових особах” приховано якийсь потаємний зміст.
Твір написано в найдраматичніший момент особистого життя Коцюбинського. Письменник пережив внутрішню трагедію – закохався в Олександру Аплаксіну і навіть думав
Листи письменника до коханої були видані у 1938 році. Ця літературна пам’ятка стала свідченням про велике й щире кохання. Перебуваючи у с. Кононівка на Полтавщині, в одному з листів до О. Аплаксіної він писав, що “читає велику книгу природи і коли навчиться дечого”, то візьметься за писання.
Коцюбинський любив природу. Чимало натхненних сторінок його творів присвячено її красі. І ось з’явилася новела “Intermezzo” з присвятою “Кононівським полям”. Важко уявити, що коли б не гостинність мецената Є. Чикаленка, не краса рідної природи, то література недорахувалася б одного з кращих творів. Саме поняття Intermezzo використане дуже вдало і точно передає зміст і суть твору. Іпіегтегго – це перепочинок душі, стомленої довгим і важким шляхом. Це ніби інтермедія між актами великої драми – цілого життя.
М. Коцюбинський по-своєму відповідає на питання, чи може людина собі дозволити таке іпіегтегго у житті. Власне, і сам твір – це своєрідний перепочинок серед бурхливої швидкоплинності буднів, це відпочинок для душі. Новела “Intermezzo” – це майже суцільний пейзаж. Коцюбинський – письменник, чутливий до соціальних проблем суспільства, і дуже дивно, що раптом віддався чистому мистецтву, замилувався самою природою.
Так, на початку твору краса природи ще існує незалежно від героя і ніби протистоїть йому. Але поступово природа змінює настрій ліричного героя, надає значущого сенсу його життю. Новела “Intermezzo” написана Коцюбинським у час реакції, коли російське самодержавство жорстоко розправлялось з революціонерами та всіма “инакомыслящими”. Ними переповнилися тюрми, поліція. Жандарми та військово-польові суди чинили розправи.
Твір “Intermezzo” – імпресіоністичний, тому в центрі уваги – емоційний стан ліричного героя. Цей стан можна визначити як повне моральне збайдужіння до людей, що несуть до нього свої болі. Душа стомилася сприймати ці болі, а звідси й її переповненість тими стражданнями і майже ненависть до людей. “Intermezzo” – це твір, у якому Коцюбинський у манері, властивій тільки йому, розповідає про душевний стан тогочасної інтелігенції.
Письменник не може змиритися з апатією до життєвих проблем, яка стала властивою деякій частині інтелігенції після поразки революції 1905 року. Тому автор новели вважає за потрібне показати один із шляхів подолання цієї проблеми. Бо навіть той, хто спочатку не був байдужим до людського горя, рано чи пізно стає несприйнятливим до нього.
Письменник зумів точно змалювати емоційний стан інтелігенції, стомленої соціальними негараздами. “Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять.” Але це все можна вилікувати, треба лише взяти інтермеццо для стомленої душі, щоб відновити її сили задля нової боротьби з соціальним злом. А воно чекатиме знов і знов тих, хто здатен бачити його й відчувати неправду.
Ось як про це розповідається в “Intermezzo”: “Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені”. Справді, хіба не жахливо, коли людина радіє смерті дітей, бо ті більш не мучитимуться з голоду: “П’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка”. Хто спробував боротися, того заарештували, побили, принизили, а хто й зараз потерпає від станового. Та ще мало того: “Боїшся слово сказати.
Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвали слово, як шматок серця, а він кине його собакам”. Ці слова якнайкраще передають ту напруженість соціального буття народу, яка запанувала після поразки революції 1905 року. Яскраві картини народних страждань, змальовані у новелі, об’єктивно впливали на настрої інтелігенції, справді зневіреної, проникнутої занепадницькими настроями.
Таким чином, новела “Іпіегтегго” відіграла певну роль у зміні настроїв інтелігенції, закликала до активної боротьби з соціальною неправдою. Коцюбинський через ліричні, майже алегоричні образи природи піднявся не лише до зображення власних індивідуальних переживань, а й до узагальнення нових настроїв української інтелігенції у період після першої російської революції. Для розкриття надзвичайної душевної втоми інтелігенції автор зображує не чуваний для своїх попередніх творів епізод, коли герой заїдає соковитою сливою звістку про розстріляних і повішених за участь у революції. “Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять… і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою.
Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу і почув в роті приємний солодкий смак..,” У центрі – конфлікт між нормальним і ненормальним у психіці ліричного героя. Він сам занепокоєний своєю реакцією на порожню кімнату, байдужістю до чужого горя, усвідомлюючи, що це ненормально. Він розуміє, що його душу потрібно вилікувати. А може, не тільки її, але й усю інтелігенцію, збайдужілу до чужого горя, усвідомлюючи, що це ненормально.
Він розуміє, що його душу потрібно вилікувати. А може, не тільки її, але й усю інтелегенцію, збайдужілу до чужого горя, зневірену. Цими ліками і став храм природи. Перед читачем постають картини розкішної природи, увінчаної величним спокоєм і тишею.
Як тільки ліричний герой залишає місто, відходять на другий план його турботи і щохвилинне хвилювання, в його душі запановує рівновага. Його перестають дратувати звуки, і тоді тиша поступово переростає в симфонію: до зозулі приєднується неповторна пісня жайворонка, зливається з музикою полів і підсилює основну образну тему твору – розгортання образу сонця. Ця неповторність передається через емоційний стан міської людини, змученої повсякдейними обов’язками. Ці обов’язки не конкретизуються автором, це незліченні “треба” і безконечні “мусиш”. У творі немає портретної характеристики героя, його віку і фаху.
Коцюбинський зосереджується на “Intermezzo”, тобто перепочинкові героя на лоні природи, на розкритті живлющої здатності природи заспокоювати душу. Вражає надзвичайна поетичність сприйняття автором природи. Картини природи вражають гармонією як зоровою, так і слуховою.
Незрівнянний дар художника, композитора сповна виявляє оригінальність образного малювання: “Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом…” Краса природи відроджує героя, розкриває йому поезію звичайної криничної води, молока – екстракту луки, хліба. “Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії.
Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар”. Кожна така пейзажна замальовка є ніби окремою мініатюрою.
У кожній – свої художні прийоми – від метафори, порівняння до метонімії (уособлення народу у людині, що зустрілася героєві на ниві). Характерною особливістю новели “Intermezzo” є те, що пейзаж одухотворений, відтворений на межі реального: “Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто й важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля”.
Поява людини серед світу природи була логічною. Адже у підсвідомості автора завжди жила думка: відпочити, щоб знову бути готовим сприймати людські болі, людське горе. Свідомість письменника готувалася до зустрічі з людиною, чекала повернення у непривабливий реальний світ, де митець – лікар народного духу. І ось, забувши давній жах від людської тіні, герой у кульмінаційному моменті зустрічі зі “звичайним мужиком” уже пожадливо вбирає в себе слова цього персоніфікованого людського горя.
Зміцнілому духові героя воно вже не страшне. Для розкриття внутрішнього стану героя автор вживає рефрен “Говори, говори…”: “Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю.
Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…” Почуття відлунює в оповідача неприйняттям цієї жахливої дійсності, наміром боротися за гуманізацію світу, гармонізацію його подібно до природи, знову віддатися в місті діяльності задля духовного відродження людини: “Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…” Говорячи про образ ліричного героя в новелі, необхідно зупинитися на використанні письменником образотворчих засобів, що допомагають розкрити психологію митця. Порівнюючи частини новели, можна побачити, як змінюється описання внутрішнього стану ліричного героя. Нервове й настроєве відродження ліричного героя свідчить про його готовність до нової боротьби.
Його думки плинуть не повз зовнішній світ, його реалістичні картини, як це було на початку новели, вони знаходяться в гармонії з дивним світом полів, неба, птахів. Метафора, яку й тут використовує автор, набуває іншого характеру. Навіть синтаксис міняється, автор надає перевагу коротким реченням, коли йдеться про нього, але дає волю почуттям і словам, коли йдеться про дивосвіт природи: “На небі сонце – серед нив я і більше нікого. Йду…
Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти. А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вусів зелений серпанок…” Пейзаж у творі замальовується не сам по собі, а передається через призму сприйняття героя.
Це не в природі, а в душі ліричного героя жайворонок грає на голосній арфі полів. Таким чином, “Intermezzo” відзначається багатством образотворчих засобів у змалюванні психологізованого пейзажу, у якому людська душа і краса природи становлять єдність, взаємодоповнюючи одне одного. Усе, що відбувається у творі, – це переживання головного героя.
Це в його свідомості відбувається зіткнення навіть неспівіснуючих образів. І все дійство відбувається не в природі, а в душі героя. І “дійові особи” – це символи його переживань і почуттів.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)