Новела “Intermezzo” M. Коцюбинського стала одним із шедеврів новелістики XX століття. Написана в роки реакції, вона вразила сучасників небуденністю форми і змісту, філігранною технікою письма. Вона й нині не перестає дивувати і захоплювати читачів і дослідників, адже цей твір особливий, не схожий на будь-який інший у творчості самого Коцюбинського та й в усій українській літературі.
У ньому немає розгорнутого сюжету, зовнішнього конфлікту, діалогів та полілогів, які пожвавлюють сюжет. Є тільки царство природи, панування Божої краси, розкіш
“Intermezzo” – лірико-психологічна поема в прозі, написана в імпресіоністичній манері. Розпочинається присвятою: “Присвячую Кононівським полям” та переліком незвичайних дійових осіб: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білі вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе.
Ядром образного конфлікту новели є два ключових образи – “моя утома” і “сонце”. Саме через поступове зникнення в ліричного героя
Образ intermezzo вказує на перепочинок утомленого серця, адже у ланцюжку психологічних змін у душі героя (утома – стрес – intermezzo – рівновага – спроможність сприймати людське горе) цей образ займає центральне місце. До нього були утома і стрес і лише після цього приходить рівновага. Тільки в природі, наголошує автор, можна шукати перепочинку, душевної гармонії.
Природа ;- останній шанс для тих, хто зневірився у своїх силах, утратив сенс життя.
Зображенню заповітних думок автора сприяє форма оповіді від першої особи. По суті новела – суцільний внутрішній монолог, за допомогою якого автор достовірно передає “рух свідомості” в період найбільшої концентрації духовної енергії героя.
Автор не вказує віку свого героя, його професії, сімейного стану. Він знайомить читача з людиною, стомленою життям, у момент внутрішньої боротьби, в момент незадоволення собою і навколишнім світом. Його втомили люди з їхніми клопотами і нещастями, втомили місто і вічні незчисленні “треба”, “мусиш”; людські страждання і болі. Нездійсненні надії і розпач не дають йому спокою навіть уві сні, тому він намагається втекти від утоми і людського горя.
Нинішню байдужість героя до всього, пов’язаного з людиною, її життям і діяльністю пояснюють його перевтома у страшні роки реакції, обурення і жах від людей, що не раз кидали в його серце, “як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра”.
М. Коцюбинський виявляє справді дивовижне вміння проникнути в глибинні таємниці людської душі, куди ніби боїться зазирнути навіть сам герой. Інколи складається враження, що ліричний герой твору – сам автор. Цей твір, можливо, Коцюбинський писав передусім для себе, а не для читачів. У психологічно тяжкий момент життя йому потрібно було прислухатись до власної душі, розібратись у собі самому, вийняти з серця біль і звільнитись від нього.
Ліричний герой не зовсім усвідомлює той складний психологічний процес, який відбувається в глибинах його власної душі. Спершу він просто радіє від того, що нарешті позбавився людського оточення і того, що робило його невільником вічного “мусиш”. Природа дарує йому тишу, безлюддя, самотність і довгоочікуваний спокій. Проте він не може вповні насолодитися ним. Його психічне напруження не спало.
Кількаразове повторення думки про спокій: “тепер я можу спокійно спати”, “спокійний, самотній сідав десь на ганку порожнього дому”; “благословен був спокій моєї душі” – сприймається скоріше як намагання переконати самого себе. Героя переслідує відчуття когось третього: “Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке?
Звідки? Тінь? Невже хтось третій?
Ні, тільки хмарка”. Це “щось”, яке виявляється в різних іпостасях, заважає героєві з самого першого дня “волі” й “самотності”, переслідуючи його доти, аж поки не з’явиться перед ним зримо в образі бідного селянина – уособлення Людського горя.
У перший день, коли герой нарешті опиняється на самоті, “щось” перетворюється на людей, з яких ” витекла кров у маленьку дірку від солдатської кульки”, і тих, котрих “завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі”. Живі, мертві і тут знаходять його, йдуть “за одним другий і третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті… “. Він хоче забути про людські страждання хоч на мить, але “залізна рука города” тягнеться за ним, обличчя людей проступають у темряві крізь стіни і лишають у його душі “сліди своїх підошов”.
Герой іде в поле, але й там, дивлячись на вівчарок, не може відігнати спогадів про повішених. “Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!” – вирішує герой. Але те відчуття оманливе. Насправді ж підсвідомо в його душі живе потреба спілкування з людьми. Ця неусвідомлена потреба спонукає його “олюднювати” навколишній світ.
Усе довкола не тільки живе, росте, звучить, а має щось із людської подоби, характеру, звичок: вівчарки наділені людськими характерами; спів жайворонка “струже дрібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить, і сіє регіт на дрібне сито”. Зозуля “б’є молоточком у кришталевий великий дзвін ку-ку! Ку-ку! – і сіє тишу в травах”, її обирає ліричний герой найближчою приятелькою.
Зозуля, як жінка, створює йому приємний настрій, заспокоює нерви.
“На небі сонце, серед нив я”, – думає ліричний герой. Він кохається в сонці, вдячний йому, бо саме воно сіє в душу золотий засів, наповнює її теплом і щирістю. Сонячне проміння здається материнським молоком, воно лікує знервовану душу, дає їй жадане. Але на фоні цієї гармонії з природою в душі ліричного героя народжуються сумніви:”Благословен був спокій моєї душі.
З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста – і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене”. У риторичних питаннях героя з якими він звертається до самого себе, чується ствердна, позитивна відповідь.
Внутрішня мова передає найскладніші психологічні стани, душевні сумніви героя не як моментальні їх “фотографії”, а як складову частину безперервного руху його внутрішнього світу.
Останнім кроком до остаточного одужання митця стає його зустріч із селянином, завдяки якій він знову не. тільки виразно побачив страждання народу, а й відчув небезпечність своєї “хвороби”. Перед митцем розкрився весь жах становища селянської бідноти. Митець проймається горем і в думках звертається до нього: “Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Освіти небо й землю.
Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори… ” Схвильована повторюваність слів “говори, говори” підкреслює драматичну напруженість цієї розмови, яка завершується виваженим вибором героя йти поміж люди.
Ліричний герой новели зрозумів, що місце кожного чесного художника серед людей. Від людського горя сховатися неможливо, а тікати – злочин. Тому він повертається, щоб страждати разом зі своїм народом. Насправді прагнення поєднати своє життя із життям народу, віддано служити йому ніколи не покидало його, просто у час intermezzo струни його душі “… ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягуються знову.
Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте.
Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає… “
Отже, подолання втоми – це оптимістичний підтекст новели “Intermezzo”, в якій М. Коцюбинський порушив тему “мистецтва для мистецтва” і не втратив при цьому віри в повернення інтелігенції до активної участі в громадсько-політичному житті.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)