Майже у всіх виданнях, де є спроба вийти за межі двох дат, смерті й народження (1884-1937), виникає цілий ряд помилок. Найчастіше це стосується дати від’їзду письменника за кордон. Завдяки листам, мемуарним джерелам вдалося встановити, що Євгеній Замятін покинув межі СРСР у середині листопада 1931 року.
Це страшна дата, котра на декілька десятиліть викреслила Замятіна не тільки з літератури, а й з пам’яті. Постійність біографічної помилки – тільки знак цього забуття. У червні 1931 року від’їздові Євгенія Замятіна передував його лист Сталіну:
“Уважаемый
Для меня, как для писателя, именно смертним приговором является лишение возможности писать, а обстоятельства спожились так, что продолжить своюработуя не могу, потому что никакое творчєство немислимо, если приводиться работать в атмосфере систематической, год от года усиливающейся травли…”.
Замятін залишає країну, опинившись не просто у стані емігранта, а переступивши межу забуття, за якою залишились
Перша слава прийшла до Замятіна у 1913 році з написанням повісті “Уездное”. (Максим Горький вважав цей твір взірцевим у відтворенні російського провінційного побуту, неодноразово пригадуючи його поряд зі своїм “Городком Окуровым “).
Хто ж він, Євгеній Замятін? Чому його ім’я стоїть у ряду найвидатніших митців літератури XX століття? Що в ньому такого, що, немов магнітом, притягувало людей? Хто він – володар дум?
Вчитель життя? Ні те, ні інше. Він Майстер, метр, знавець літературного ремесла. В цьому й повага, визнання, й стриманість оцінки. Саме так він сприймався двоїсто у свій час.
До видань замятінських книг завжди додавали його портрети, надзвичайні роботи Б. Кустодієва, Ю. Ан-ненкова, М. Радлова…
Чому художники писали Замятіна? По-перше, тому що вони були його друзями. По-друге, тому що Замятін був особистістю надзвичайно помітною у літературі, в театрі 20-х років. По-третє, було щось надзвичайне у замятінському обличчі, щось таке, що підказувало сюжет.
Кустодієв познайомився з Замятіним у 1922 році, коли той мав написати про художника. І Замятін написав, але не статтю, не рецензію, а оповідання “Русь”, що було опубліковане видавництвом “Аквілон” як “текст до картин Кустодієва” (1923).
Народився Євгеній Іванович Замятін 20 січня (1 лютого) 1884 року у місті Лебедяні Тамбовської губернії у сім’ї священика. Лєбедянь замятінського дитинства – заштатне містечко на березі Дону. Сонне царство, де за парканами дрімає своє нерухоме й чудернацьке життя.
Якщо ж поглянути на Лєбедянь з іншого боку, то поряд з нею можна роздивитись Красиву Мечу, що відразу нагадує про Тургенєва та його “Записки мисливця” (одне з оповідань має назву “Касян з Красивої Мечі”), та й батьківщина Тургенєва, Орел, й дворянське гніздо його Спаське-Лутовинове – все поряд. А сусідня з Лебедянню залізнична станція Астапове повертає до сумного листопада 1910 року, до останніх годин життя великого Льва Толстого. Поряд, на кордонних з лебедянськими землями, батьківщина Миколи Лєскова (Горохове Орловського повіту), й бунінський Єлець, й хутір Хрущове, в якому народився Михайло Пришвін, й річка Цна, на березі якої побачив світ Сергій Сергєєв, який став відомим під псевдонімом Ценський…
Революційні події початку XX століття захопили Замятіна. Вихор тих буремних часів закрутив юнака – таємні студентські зібрання у Петербурзькому Політехнічному, практика на кораблебудівних заводах, “закордонне плавання на пароплаві “Росія”, арешт у грудні 1905 року, камера-одиночка на Шпалерній, заслання до Лебедяні, нелегальне проживання у Петербурзі, потім у Гельсінгфорсі, у Фінляндії. Про цей романтичний період свого життя Замятін пізніше скаже: “Революция била юной, огнеглазой любовницей, – и я был влюблен в Революцию…” (цитується за збіркою “Книга о Леониде Андрееве”, видавництво Гржебіна).
Повна пригод юність поєднувалась з копіткою працею над вивченням суднобудування, корабельною архітектурою. Надзвичайний інженерний талан Замятіна розкриває себе під час відрядження до Англії. Одночасно він відчуває все більш наполегливе бажання писати Слова, сказані Євгенієм Замятіним про Федора Сологуба, цілком можна віднести й до самого письменника: “Если бы вместе с остротой и утонченно-стью европейской Сологуб ассимилировал и механи-ческую, опустошенную душу европейца, он не бьш бы тем Сологубом, который нам так близок. Но под строгим, видержанним европейским платьем Сологуб со-хранил безудержную русскую душу. Зта любовь, требу-ющая все или ничего, зта нелепая, неизмеримая, прекрасная – болезнь не только Сологуба, не только Дон Кихота, не только Блока (Блок именно от зтой болезни и умер) – ато наша русская болезнь, (цитується за збіркою “Современная литература”, видавництво “Мисль”).
Ця максималістична любов – все або нічого – залишалась і “прекрасною хворобою” самого Замятіна. Замятін був надто росіянином. У цьому його сила як митця і його трагедія. Його почуття до старої Росії містяться в опозиції “любов-ненависть”.
Любов до її джерел, здорової народної основи, творчої одержимості російської натури, її прагнення до оновлення й ненависть до провінційної тупості, азіатчини, резервуару дикості й безкультур’я, який видався митцеві невичерпним.
Два почуття, “дві дружини” (А. Чехов) володіли Замятіним: література і техніка, суднобудування. “Дружини” ці не тільки тривалий час мирно співіснували, а й благотворно впливали одна на одну. Художня фантазія допомагала сміливому кресленню на ватмані; світ точних чисел та геометричних ліній, у свою чергу, втручався у “хаос”, “сон” творчості, допомагаючи творенню, кристалізації характерів.
Це був перший у нашій літературі письменник-інтелектуал.
Корабельний архітектор, Замятін був закоханий у криголами, красу їх форми, жіночність ліній. “Как Ива-нушка-дурачок в русских сказках, ледокол только лри-творяется неуклюжим, а если ви вытащите его из води, если присмотритесь к нему в доке – вы увидите, что очертания его стального тела круглее, женствен-нее, чем у многих других кораблей”, – писав Замятін. У Ньюкаслі за безпосередньої участі Євгенія Замятіна будуються для Росії криголами “Святой Александр Невский” (після революції “Ленин”), “Светогор” (пізніше “Красін”), “Минин”, “Пожарский”, “Илья Муромец”.
Саме у Англії Замятін побачив, як закладаються основи “клятого машинного раю”. Як впевнився Замятін, сам по собі технічний прогрес у відриві від морального, духовного розвитку людини не тільки не сприяє покращенню її природи, але й загрожує витіснити людське в людині. “Залізним Миргородом” через декілька років назве Сергій Єсенін Сполучені Штати Америки, “залізна Лебедянь” відкрилась Замятіну за каменем, бетоном, сталлю, доками, підземними дорогами, автомобілями Лондона, Ньюкасла. Та ж сама монотонність, недумання, одур.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)