Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, Є тисячі ланів, але один лиш мій. І що мені робить, коли малий зажинок Судилося почать на ниві нерясній? Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід І до сусід пристать наймитувати За пару постолів і шкварку на обід? Коли б я міг забуть убоге рідне поле, За шмат ції землі мені б усе дали… До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли. Та мушу я іти на рідне поле босим, І мучити себе й ледачого серпа, І падати з утоми на покоси, І спать, обнявши власного
Бо кращий урожай не жде мене ніде, Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську веде…
Коментар Алегорично-символічну картину змальовує у вірші “Є тисячі доріг…” В. Симоненко. У кожного своє призначення і свій вибір – яку дорогу обрати. Можна знехтувати своїм “батьківським полем”, піти на службу до сильних цього світу, отримати славу й багатство, нагороди та привілеї.
А можна, долаючи утому, колючи босі ноги й заганяючи колючки, обробляти свою ниву, чесно виконувати свою справу. своє призначення відповідно до свого хисту.
Ліричний герой вірша обрав останнє, бо це його нива, і він нами гається просуватися широкою дорогою, а не вузькими стежками чи манівцями.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)