Поезія – це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі. Ліна Костенко Ліна Костенко… Це ім’я підноситься, наче прапор, у нашій українській поезії. Хоча вартість її поезії ще й не оцінена вповні, не вивчена літературознавцями, але для українського читача вона вже давно стала джерелом цілющого слова, яке тамує спрагу щирості й душевної щедрості, ліквідує брак правдивості й чистоти.
В. Базилевський писав: “Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких
Це більше ніж поезія – тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка, наші марноти й глупоти. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі…” Ці слова дослідника якнайкраще характеризують специфічну насиченість поезії Ліни Костенко поетичним сенсом, поєднання традиційного поетичного струменя зі сміливим новаторством, густотою образності. Поетеса керувалася
Тому вона непримиренно ставиться до так званих “пустих” віршів, що пишуться тільки задля слави чи ще якихось винагород: А скільки в нас поезій випадкових З нічого й ні для чого виника! Байдужих фраз металу нетривкого, Думок затертих І порожніх слів… Сама прагнула простоти слова, не намагаючись нагромадити складні символічні конструкції. Але яка ж складна ця простота! І чому ж вона так бере за душу?
Чому змушує страждати, співпереживати, навіть плакати? Тому що кожне слово, мов щире золото, мов стигле зерно, лягає у грунт нашого серця. І невже можна залишитися байдужим до таких, наприклад, рядків: Коли буду я навіть сивою, І життя моє піде мрякою, Я для тебе буду красивою, А для когось, може, й ніякою. Так, ніяких ускладнень образності, символіки, навіть звичайних для поезії порівнянь, але сила вірша в цьому й криється. Кожне слово займає своє місце і тому змушує рядок бриніти, наливатися чистим змістом.
Ліна Костенко в одному з віршів немовби сама визначає ролі для своїх поезій, класифікуючи їх за енергетичним струменем: Є вірші – квіти. Вірші – дуби. Є іграшки вірші.
Є рани. Є повелителі і раби. І вірші є – каторжани.
Крізь мури в’язниць, По тернах лихоліть – Ідуть, ідуть По етапу століть… Чому вірші можуть стати каторжанами? Поетеса сама відповідає на це питання: “Український письменник, приходячи в літературу, спершу й не знає, в зону якої біди він вступив. Потім проходить здогад і протест: такого не може бути! А потім усвідомлення: так є. Але мушу працювати.
Це доля мого народу, отже – і моя доля”. Саме цією позицією вимірюється й визначається Тематика поезій Ліни Костенко. Кожне слово поезії нашої сучасниці немов жива істота, яка може боліти й страждати: Але поет природний, як природа. Од фальші в нього слово заболить. Природність є однією з головних ознак поезії Ліни Костенко.
Природний ритм слова відображує природну плинність життя, природний хід думок. Тому, мабуть, поетеса неодноразово зверталася до зображення природи, відтворюючи її неперехідну силу, нетлінну красу: Осінній день, осінній день, осінній! О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум!
Осанна. Невже це осінь, осінь, о! – та сама. Цей образ, побудований на асонансах і поетичній тавтології відтворює притаманне поетесі вміння грати зі словом, використовуючи не тільки його семантичну виразність, а й притаманну йому звукову мелодику. Інколи Ліні Костенко достатньо всього двох слів, щоб цілком заворожити читача таємницею звучання й значення, але далеко не всі її поезії вибудувані чисто на сенсорному рівні, оскільки більшість їх є поезіями інтелектуальної напруги, роботи думки. Це філософська, громадянська лірика.
Але в будь-якому випадку усі вірші поетеси конденсують магічну, надзвичайну силу Слова, що не є просто поєднанням літер, наповнених змістом, а є дієвою могутньою енергією, яка творить і перетворює світ. Дійсно, для Ліни Костенко “спочатку було Слово”: Марную дні на пошуки незримої Німої суті в сутінках понять. Шалене слово загнуздавши римою, Влітаю в ніч. Слова мене п’янять.
Слово стає охоронцем нації і людства, це воно – найважливіший оберіг українця, містилище духовності й духу уярмленого народу, що вистраждав своє право бути. Тому що кожен народ сильний перш за все своїм словом, для Ліни Костенко – поетичним словом, наділеним душею, живим: Мої слова, у чоботи не взуті, Спливають кров’ю на її тернах. Вони горять і валяться, як вежі…
Поезія Ліни Костенко – окремий поетичний світ, розкрити особливості якого не можна, звичайно, в рамках одного учнівського твору, оскільки він живий і мінливий, він розвивається всередині себе, породжуючи безліч тлумачень і сприйняттів. Це світ справжньої Краси, Мистецтва, духовної Свободи, про яку могла тільки мріяти людина тоталітарного суспільства, це світ Добра і Правди.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)