У пейзажній ліриці Ліни Костенко часто зустрічаємо слово “люблю”. Природа, ніби відчуваючи настрій людини, приймає п болі и страждання, наснажує світлою радістю и тихим умиротворенням, дарує відчуття скороминущості суєтного людського життя и вічності навколишнього світу, і поетеса відповідає ш любов ю й вдячністю:
Мене ізмалку люблять всі дерева,
І розуміє бузиновий Пан,
Чому верба, від крапель кришталева,
Мені сказала: “Здрастуй!” – крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову, на щит піднявши сонце і зорю.-
Я
Я з ними теж мовчанням говорю.
Якщо, за визначенням В. Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева – символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом – це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші “Послухаю цей дощ” про це сказано дуже чуйно й водночас відверто:
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
Та, може, це і є моя найвища сутність.
Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)