Пейзажна лірика Ліни Костенко

У пейзажній ліриці Ліни Костенко часто зустрічаємо слово “люблю”. Природа, ніби відчуваючи настрій людини, приймає п болі и страждання, наснажує світлою радістю и тихим умиротворенням, дарує відчуття скороминущості суєтного людського життя и вічності навколишнього світу, і поетеса відповідає ш любов ю й вдячністю:

Мене ізмалку люблять всі дерева,

І розуміє бузиновий Пан,

Чому верба, від крапель кришталева,

Мені сказала: “Здрастуй!” – крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову, на щит піднявши сонце і зорю.-

Я

їх люблю. Я знаю їхню. мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

Якщо, за визначенням В. Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева – символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом – це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші “Послухаю цей дощ” про це сказано дуже чуйно й водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

Та, може, це і є моя найвища сутність.

Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Пейзажна лірика Ліни Костенко