Духовність людини зумовлюється “диханням” серця. Вона йде з самих його глибин, живе в ньому і, на жаль, інколи вмирає. Але якщо в людини гаряче серце, якщо вона вміє піклуватися не тільки про себе, а і про інших, якщо з ЇЇ кохання можна скласти пісню, то така людина має багатий духовний світ.
Такою є наша поетеса Ліна Костенко, яка у своїй поезії відкрила нам чудовий, неповторний світ художнього слова.
Читаючи її вірші, знову і знову переконуєшся в тому, як багато значить для людини кохання. Воно приходить до юнака чи дівчини на порозі
Здається, ніби людина народжується знову, щоб розповісти усьому світові про свої почуття. І хоч вони не завжди взаємні, але це ж тільки початок, тільки перша сходинка у великому потоці під назвою життя. Ліна Костенко співчуває своїй юній героїні й одночасно нагадує їй, що у неї ще все попереду:
Вона росте ще, завтра буде вишенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
Що на світанку струшує росу.
Неможливо сумувати,
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця,
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
Так, у сімнадцять років здається, що кохання буде тривати вічно. І хоч це не завжди так, але саме ці сподівання зігрівають душу. Кохання видається таємницею, яку знають лише двоє – він і вона. У це зачароване коло немає ходу нікому зайвому, бо це вже буде розцінюватися як посягання на духовний світ закоханих. А вони вірять у невмирущість почуттів:
Розкажу тобі думку таємну,
Дивний здогад мене обпік:
Я залишуся в серці твоєму
На сьогодні, на завтра, навік.
Лірична героїня називає це “чудною теоремою”, рішення якої доводили закохані минулих поколінь і, напевне, будуть доводити наступні. Адже в жодному підручнику не знайдеш жодного доказу для підтвердження “теореми” закоханості. Кожний знаходить їх для себе самостійно, на своїх помилках та перемогах намагаючись навчитися відрізняти справжні почуття від “дешевої іграшки”.
А ще треба навчитися бачити навколишній світ таким, який він є насправді, з усіма його вадами та знахідками. Не треба забувати про “коштовне” в “епоху спорту і синтетики”. Треба любити навколишній світ, кохатися у природі, бачити красу у якихось звичайнісіньких предметах та явищах, бо вони не зникнуть ніколи:
І не знецінюйте коштовне,
Не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
На сто ерзаців у собі!
Ліна Костенко має велику душу, здатну прийняти увесь біль та протиріччя епохи. Та ще – болі минулих століть, тяжкі кривди та важкі спогади. Саме так сталося з найкращим твором поетеси – романом у віршах “Маруся Чурай”. У ньому Ліна Костенко показала картини життя і героїчної боротьби українського народу, який намагався визволитися з-під гніту польської шляхти.
А ще – чисте і безкорисливе кохання, яке вмирає від зради.
Ліна Костенко пише про усе, що її хвилює, що роздирає душу на шмаття, їй, здається, підвладно усе, і пише вона про усе: є в поезіях і романтичні нариси про радощі кохання, і гнівні звинувачення зрадників, і спогади про минуле, страшні роки війни та її наслідки, і звернення до сучасників із проханням берегти те, що маємо – природу, культуру та духовність. Вона – це голос нашої епохи, її яскравий світ.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)