Яскравий світ художнього слова Ліни Костенко (IІ варіант)

Поезія – це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі. Ліна Костенко Ліна Костенко… Це ім’я підноситься, наче прапор, у нашій українській поезії. Хоча вартість її поезії ще й не оцінена вповні, не вивчена літературознавцями, але для українського читача вона вже давно стала джерелом цілющого слова, яке тамує спрагу щирості й душевної щедрості, ліквідує брак правдивості й чистоти.

В. Базилевський писав: “Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких

принципів. Це піднімає Ліну Костенко в очах мудрого читача на ту висоту, у ті сфери духу, які зрідні бунтарству Лесі Українки чи, скажімо, Габріели Містраль… З відстані у часі подвижництво Ліни Костенко стане ще виднішим…

Це більше ніж поезія – тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка, наші марноти й глупоти. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі…” Ці слова дослідника якнайкраще характеризують специфічну насиченість поезії Ліни Костенко поетичним сенсом, поєднання традиційного поетичного струменя зі сміливим новаторством, густотою образності. Поетеса керувалася

в поезії досить високими критеріями, вважаючи, що право на існування має лише те слово, яке потрібне сучасникам, яке облагороджує їх, містить у собі квінтесенцію духу доби.

Тому вона непримиренно ставиться до так званих “пустих” віршів, що пишуться тільки задля слави чи ще якихось винагород: А скільки в нас поезій випадкових З нічого й ні для чого виника! Байдужих фраз металу нетривкого, Думок затертих І порожніх слів… Сама прагнула простоти слова, не намагаючись нагромадити складні символічні конструкції. Але яка ж складна ця простота! І чому ж вона так бере за душу?

Чому змушує страждати, співпереживати, навіть плакати? Тому що кожне слово, мов щире золото, мов стигле зерно, лягає у грунт нашого серця. І невже можна залишитися байдужим до таких, наприклад, рядків: Коли буду я навіть сивою, І життя моє піде мрякою, Я для тебе буду красивою, А для когось, може, й ніякою. Так, ніяких ускладнень образності, символіки, навіть звичайних для поезії порівнянь, але сила вірша в цьому й криється. Кожне слово займає своє місце і тому змушує рядок бриніти, наливатися чистим змістом.

Ліна Костенко в одному з віршів немовби сама визначає ролі для своїх поезій, класифікуючи їх за енергетичним струменем: Є вірші – квіти. Вірші – дуби. Є іграшки вірші.

Є рани. Є повелителі і раби. І вірші є – каторжани.

Крізь мури в’язниць, По тернах лихоліть – Ідуть, ідуть По етапу століть… Чому вірші можуть стати каторжанами? Поетеса сама відповідає на це питання: “Український письменник, приходячи в літературу, спершу й не знає, в зону якої біди він вступив. Потім проходить здогад і протест: такого не може бути! А потім усвідомлення: так є. Але мушу працювати.

Це доля мого народу, отже – і моя доля”. Саме цією позицією вимірюється й визначається Тематика поезій Ліни Костенко. Кожне слово поезії нашої сучасниці немов жива істота, яка може боліти й страждати: Але поет природний, як природа. Од фальші в нього слово заболить. Природність є однією з головних ознак поезії Ліни Костенко.

Природний ритм слова відображує природну плинність життя, природний хід думок. Тому, мабуть, поетеса неодноразово зверталася до зображення природи, відтворюючи її неперехідну силу, нетлінну красу: Осінній день, осінній день, осінній! О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум!

Осанна. Невже це осінь, осінь, о! – та сама. Цей образ, побудований на асонансах і поетичній тавтології відтворює притаманне поетесі вміння грати зі словом, використовуючи не тільки його семантичну виразність, а й притаманну йому звукову мелодику. Інколи Ліні Костенко достатньо всього двох слів, щоб цілком заворожити читача таємницею звучання й значення, але далеко не всі її поезії вибудувані чисто на сенсорному рівні, оскільки більшість їх є поезіями інтелектуальної напруги, роботи думки. Це філософська, громадянська лірика.

Але в будь-якому випадку усі вірші поетеси конденсують магічну, надзвичайну силу Слова, що не є просто поєднанням літер, наповнених змістом, а є дієвою могутньою енергією, яка творить і перетворює світ. Дійсно, для Ліни Костенко “спочатку було Слово”: Марную дні на пошуки незримої Німої суті в сутінках понять. Шалене слово загнуздавши римою, Влітаю в ніч. Слова мене п’янять.

Слово стає охоронцем нації і людства, це воно – найважливіший оберіг українця, містилище духовності й духу уярмленого народу, що вистраждав своє право бути. Тому що кожен народ сильний перш за все своїм словом, для Ліни Костенко – поетичним словом, наділеним душею, живим: Мої слова, у чоботи не взуті, Спливають кров’ю на її тернах. Вони горять і валяться, як вежі…

Поезія Ліни Костенко – окремий поетичний світ, розкрити особливості якого не можна, звичайно, в рамках одного учнівського твору, оскільки він живий і мінливий, він розвивається всередині себе, породжуючи безліч тлумачень і сприйняттів. Це світ справжньої Краси, Мистецтва, духовної Свободи, про яку могла тільки мріяти людина тоталітарного суспільства, це світ Добра і Правди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Яскравий світ художнього слова Ліни Костенко (IІ варіант)