Територія Якутії належить переважно до двох найбільших тектонічних структур – Сибірській платформі й Верхояно-Чукотської області мезозойської складчастості. Будова рельєфу, характер і умови залягання гірських порід на ній неоднорідні. На Сибірській платформі розвинені плоскогір’я, пластові плато й рівнини, і; тільки на південній її окраїні, у межах Алданского щита, перебуває нагір’я з порівняно інтенсивно розчленованим рельєфом. Верхояно-чукотська складчаста область характеризується рельєфом, що розвивається переважно на мезозойській
Поряд з гірськими районами тут зустрічаються низовини, присвячені до твердих серединних масивів або синклінальних структур.
Західна частина Якутії ставиться до Середньосибірського плоскогір’я. Воно неоднорідно в морфологічному відношенні. На півночі розташовано Анабарское плато, складене у високоподнятой частини кристалічними й метаморфічними породами архейського й протерозойского віку.
Висота плато до 905 м. У басейні верхнього плину Вілюя розташоване Вілюйське плато, найвища оцінка якого 962 м. Для нього характерні столові височини, поверхня яких широко представлена
Абсолютні оцінки Приленского плато поступово опускаються від 500- 600 м на півдні до 300 м на півночі до долини Лени. Річкова мережа вреза-на на глибину 150- 100 м, причому у зв’язку з інтенсивним розвитком карс-та багато водотоків мають лише тимчасовий стік.
У східному напрямку Середньосибірське плоскогір’я поступово переходить у Центрально-якутську рівнину, що охоплює долини Лени, Вілюя й Алдану в їх нижнім і почасти середньому плині й відповідні межирічні рівнини. Низовина являє собою область стійкого опускання й опадонакопичення в мезозойське, а в центральній частині й у кайнозойское час. У її додаванні беруть участь переважно терригенние, у тому числі вугленосні відкладення юрського, крейдового й в окремих западинах неогенового віку. Широко розвинені четвертинні відкладення – озерно^-льодовикові й аллювий рік Лени, Вілюя і їхніх припливів. На сході низовини поширені відкладення льодовикового комплексу.
Суглинні й супіщані відкладення високих терас і вододілів насичені льодом, містять включення повторно-жильних льодів.
Будова поверхні Центральноякутской рівнини в основному визначається ерозионно-аккумулятивной діяльністю рік. Тут виділяються заплава, низькі й високі надзаплавні тераси (усього 10 терас, включаючи заплаву). Відносне перевищення найбільш високої Табагинской тераси над урезом води ріки Лени досягає 150 м. Поверхня високих терас ускладнена долинами припливів Лени й Вілюя, термокарстовими зниженнями (власами) і озерами, булгунняхами (багаторічними буграми обдимання), ерозійними останцами й місцями дюнами (тукуланами).
Уздовж узбережжя моря Лаптєвих простирається Північно-Сибірська низовина, поверхня якої складена четвертинними озерно-алювіальними й морськими відкладеннями великої потужності. Абсолютні оцінки поверхні низовини переважно менш 100 м і лише в районах поширення горбкувато-льодовикового рельєфу досягають 150- 200 м.
У південному напрямку Середньосибірське плоскогір’я поступово переходить в Алданское нагір’я, складене в основному кристалічними й метаморфічними породами архейського й протерозойского віку. У тектонічних западинах тут залягають юрські вугленосні відкладення й карбонатні породи нижнього кембрію.
Алданское нагір’я – сильно розчленована гірська країна, що представляє собою систему плоскогір’їв, відділених друг від друга среднегорними хребтами або межгорними западинами. Абсолютні оцінки поверхні плоскогір’їв 600- 1200 м. Висота гірських хребтів і окремих гольцових височин 1600- 2000 м. Днища межгорних улоговин лежать на оцінках 700- 800 м. З півдня Алданское нагір’я облямоване Становим хребтом, що є вододілом між басейнами рік Лени й Амуру.
Вся Східна Якутія, включаючи басейни Алазеи, Індигірки, Яни, частково Алдану й Лени (правобережні припливи) є частиною Верхояно-Чукотської області мезозойської складчастості. Вона досить неоднорідна по рельєфі й геологічній будові.
На заході області простирається Верхоянський хребет, що представляє систему хребтів субмеридионального простягання, складених переважно верхнепалеозойскими терригенними відкладеннями. І тільки на півночі й південно-заході Верхоянського хребта в межах хребтів Хараулахского й Сетте-Дабан, поширені терригенние й карбонатні породи верхнього протерозою, нижнього й середнього палеозою.
Західні схили Верхоянського хребта обриваються до долин Лени й Алдану уступом до 150- 250 м. Східні схили поступово переходять у Янское плоскогір’я й Оймяконское нагір’я. Абсолютні оцінки Верхоянського хребта збільшуються з півночі на південь.
Південна частина Верхоянського хребта виражена хребтом Сетте-Дабан; до сходу від нього розташований хребет Сунтар-Хаята з вершиною Мус-Ганьблячи ( 2959 м), що є найвищою крапкою Верхоянья.
Високі абсолютні оцінки Верхоянського хребта сполучаються із глибоким і густим розчленовуванням схилів річковими долинами.
Другою великою гірською системою Східної Якутії є гірська система хребта Черского, що складає з багатьох хребтів, гірських масивів і кряжів. Оцінки найбільш високих вододілів 2300- 2500 м, і тут перебуває найвища крапка Якутії з оцінкою – 3147 м (м. Перемога)
Між Верхоянським хребтом і гірською системою Черского розташовані Янское й Оймяконское нагір’я, ельгинское плоскогір’я, рельєф яких характеризується сполученням плоских височин, межгорних западин і невисоких хребтів.
На схід Момского хребта, у верхів’ях Алазеи, перебуває Алазейское плоскогір’я, складене терригенними й вулканогенними породами среднепалеозойского віку. Окремі вершини плоскогір’я досягають оцінок 750- 850 м. Найвища крапка 954 м.
Яно-Индигирская й Колимская низовини складені переважно четвертинними озерно-алювіальними відкладеннями, у складі яких переважають супеси й суглинки. На поверхні низменностей широко розвинені термокарстовие озера.
Таким чином, рельєф і геологічна будова Якутії в цілому відрізняються досить складною й різноманітною будовою. Орографические особливості окремих частин Якутії дуже впливають на характер клімату, багаторічної мерзлота, грунти, рослинності, тваринного миру, на розміщення корисних копалин, сінокісних і пасовищних угідь, а також на характер господарської діяльності людини.
Для сільськогосподарського освоєння із всіх елементів рельєфу Якутії найбільше значення мають річкові долини, а також придолинние смуги прилягаючих плато й плоскогір’їв. З них останні як сільськогосподарські вгіддя використовуються ще слабко. Певний інтерес для розвитку оленярства представляють гірські масиви з округлої, іноді плоскою вершиною, що є кращими літніми оленячими пасовищами.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)