Це сталося два роки тому…
Першим дим почув я, точніше, не почув, а відчув. Я швиденько оббіг усі кімнати, перевірив усі вимикачі й, не знайшовши нічого підозрілого, повернувся до своєї кімнати. Але цей запах не давав мені спокою.
Я визирнув у вікно і… чорний стовп диму вдарив мені просто в обличчя – горіла квартира поверхом нижче. Шокований побаченим, я все-таки зміг зателефонувати “Оі” і швиденько побіг униз.
Пожежники приїхали за 5 хвилин. Вогнеборців було семеро. Шоломи блищали на них, неначе це була рать якогось
Вони приставили драбини й полізли, наче мурахи, угору, до сусідів.
Полум’я дедалі посилювалось. Навколо мене зібралась ціла юрба людей. Усі збентежено дивились угору на боротьбу людини й вогню. Коли вогонь, здавалося, був переможений і перший пожежник визирнув із квартири, всі побачили, шо в нього на руках щось ворушиться. Пожежник обережно ступав по драбині, притискаючи до грудей свою ношу.
Нам знизу здавалось, що ось-ось пожежник не втримається і тоді… Але все вийшло якнайкраще. Коли пожежник ступив на землю і розгорнув ковдру, ми побачили той
Зовсім налякана, за – мурзана, заплакана, вона здавалась нам зовсім беззахисною. Вона простягала свої ручки до пожежника і тулилась усім тільцем до нього, свого рятівника.
Пригадую, як бігла вулицею її мама і кричала: “Іринку рятуйте!” Пригадую, як вона побачила її живу і ледь притомна опустилась на землю поруч із нею. Прига – лую слова вдячності й розумію, шо пожежник – одна з тих найважливіших професій, бо немає нічого важливішого, ніж урятувати людське життя.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)