Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, що буду жити тут все своє життя. Отут живуть люди, яких я люблю. Отут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких.
Україна – моя Батьківщина. І я її люблю, погану або гарну, злиденну або багату. Нехай не зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.
Хтось скаже : “Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому”. А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в
Мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто – ні. Адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики “Хладопром”, радіємо перемогам братів Кличків, дивимося “Роксолану” і “Залу чекання”. Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну.
Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або
А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти – у селі на річці.
Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з’їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці.
Можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають.
Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)