Інтимна лірика В. Симоненка – потужне крило його поезії. Неповторність віршів про кохання – в художньому дослідженні філософії почуття, його найтонших нюансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання. “Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав…” – це твердження В. Симоненка к а є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті і звабі образу
Лише кількома штрихами-деталями він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: “лобик… упертий і смішний”, “біле волосся, сірі очі і каре пальто”, “під віями, як абажурами, блищить очей овал”, “губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі”, “милі, теплі руки”. Ще виразнішими у своїй емоційній напрузі є характеристики-означення, якими поет передає багатство внутрішнього світу коханої. Вона – “прозора й чиста”, “єдина, мила”, “прозора, мов ранкова тінь”.
Підкреслювана поетом “прозорість” і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини,
Юнаки розповідають про свої любовні втіхи й насолоди, смакують плітки еротичні з напускною бравадою, голосно й цинічно. У ліричного героя вони викликають осуд, огиду – фізичну й моральну, так прозаїчно й точно виражені словами:
В кімнаті тхнули прілі сигарети
І різав носа неприємний дух.
Брутальність і кохання – речі несумісні. Найінтимніші людські почуття повинні вражати первозданною чистотою, цнотливістю, соромливістю:
А мені ввижались білі ниви,
Знайомі образи витали наді мною,
І ти мені на плечі клала руки
І обпікала дотиком гарячим,
І я мовчав. Я не хотів про тебе
Розповісти завзятим брехунам.
Які б моє кохання осміяли.
У цьому контексті епітет “білий” символізує чистоту кохання, протиставляється бруду й цинізму і у вчинках, і в помислах, і в розмовах, коли йдеться про найніжніші почуття.
Прикметною особливістю інтимної лірики В. Симоненка в її контрастність в образно-емоційному і в словесному ладі. Сила кохання, повінь молодих почуттів (“я тебе заголубить, запестити хочу”) і передчуття чогось незвіданого, бентежного (“ти ще не торкалася губами вічних і прозорих таємниць”), біль розлуки й розчарування (“волочив я тебе в ореолі безгрішності крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій”), а на іншому полюсі – благальне вимолювання взаємності хоч на мить:
О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби –
Полюби і зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби!
Полюбити – зрадити, гнів – любов, будні – свята, радість – жаль, фантастична зустріч – трагічна втрата – такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почуттів в інтерпретації В. Симоненка. Тільки в його інтимній ліриці знаходимо рядки, які так вражаюче точно відтворюють сум’яття душі, розтривоженої коханням, його неминучість, його велику силу, інколи свідомо чи несвідомо приховану. Це твердження від протилежного:
Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
Або:
Не вір мені, бо я брехать не вмію.
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.
У них – велика таїна кохання. Поет, намагаючись розгадати космос жіночої душі, секрет взаємного притягання двох сердець, у вірші з присвятою чорнявій математичці з добрим гумором відкриває формулу: “Ікс плюс ігрек – це будеш ти”. Так від вимріяного, романтичного образу коханої (“я від тебе жадав незвичайного й дивного, щоб з’явилася маренням, видивом, сном…”) він приходить до земного образу чорнявої математички, а їхнє поєднання бачимо в обожнюванні жінки-матері, жінки-продовжувачки роду людського, а значить, всього сущого на землі:
…І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночності,
Що красою життя – материнством стає.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)