Підручник Українська література 11 клас
Українська література 1920-1930 років
Євген Плужник (1898-1936)
“Як страшно! Людське серце до краю обідніло” (Павло Тичина)
Лірика Плужника відбивала настрої доби, змальовуючи трагізм буття людини в жорстокому світі катастроф, революцій та братовбивчих воєн. Безглуздому й немилосердному кровопролиттю поет протиставив людинолюбство. Він осуджує і “білий”, і “червоний” терор.
Твори збірки “Дні” показують масштаб соціальних потрясінь і людських трагедій, відзначаються
Для Плужника як митця-експресіоніста світ позначений людськими стражданнями, болями, невинними смертями. Про громадянську війну в Україні він пише як про вселюдське лихо, всесвітні суспільні катаклізми. У центрі його ліричних мініатюр – картини розстрілів, безжально обірваного молодого життя, трагічна доля людини, безглуздя ситуації, коли брат убиває брата: “А хто з них винний, а хто з них правий! – / З-під однакових стріх” (“Сідало сонце”).
З глибоким психологізмом поет змальовує епізоди розстрілів, спричинених “тотальною жорстокістю”,
Читач знає тільки те, що ліричний герой – незламний борець: герой “зціпив зуби” перед розстрілом – зібрав силу волі, мужньо дивиться в очі катам, знаючи, що помирає за Україну. Такі епізоди зображено у віршах “Уночі вели його на розстріл”, “Притулив до стіни людину”, “Зустрів кулю за лісом”, “Ще в полон не брали тоді” та інших. Ці ліричні драми сповнені гострого болю за невинними жертвами революції, це – крик душі митця: смерть переслідує людину на кожному кроці, трагедія чийогось обірваного життя волає до совісті кожного.
Це “фільми революції” (Мирослав Ірчан), трагедія знекровленої нації, сини якої зустрічають “наречену – кулю за Дніпром* (“Був ще хлопчик лагідний і тихий”). У народних піснях про смерть козака образом нареченої була могила, у Плужника – “куля за Дніпром”. Експресіоністська поезія Плужника будувалась, за словами Максима Рильського, на поетиці “короткого удару”, щоб такими емоційно
Франц Марк. Кінь на тлі пейзажу. 1910
Разючими образами передати жахливу руїну України. Цим стиль Євгена Плужника нагадує творчу манеру Василя Стефаника.
Новаторство жанру медитації. Значних здобутків Плужник досягнув у жанрі медитації, поєднавши філософські роздуми з глибокими психологічними одкровеннями. У цих поезіях він порушував проблеми життя і смерті, невлаштованості людини у світі, трагізму її існування, жертовності в ім’я майбутнього.
Ліричний герой медитації “…І ось ляжу – родючий гній” пильно вдивляється у свій час, хоче розгледіти знаки “.доби нової”, впіймати у всьому свою присутність. Водночас ліричний герой полемізує з безжалісним і кривавим часом (“О жорстокий! І весь в крові!”), який знецінює життя людини. Образи ниви, “.колоссямуки”, “часуратая” стають образами-символами, позначають народження майбутнього, утверджують віру в незнищенність духу творення.
У вірші “Я знаю” поет заявляв: “Я знаю – / Перекують на рала мечі. / І буде родюча земля”.
Жанр медитації Плужника відзначається внутрішньою конфліктністю, незгодою ліричного героя з поверховими поглядами на роль поета в суспільстві, його місце в історії та духовному бутті народу. Ліричний герой поезії “Для вас, історики майбутні” не погоджується з оцінкою прийдешнього історика, який примітивно розглядатиме творчість митців 20-х років XX століття як ілюстрацію історичних подій: “Якийсь дідок нудний напише, – Війна і робітничий рух…” У пам’яті героя ці незабутні події – “не рядки холодних слів”, а пережита й пропущена крізь серце трагедія, свідоцтво пролитої крові за волю: “О, золоті далекі будні / Серед родючих вільних нив!” – вигукує герой, бо тоді виборювалася свобода України, й ці дні для нього золоті. Такий епітет зустрічаємо і в поемі Павла Тичини “Золотий гомін”.
Свою творчість Плужник вимірював глобальними категоріями. На його погляд, біографія митця й історія нації не підлягають корекції у майбутньому, бо митець історичне майбутнє передчуває сьогодні, йому дано “в смузі днів сіренькій і нудній / часів нових початок розпізнати” (“Суди мене судом своїм суворим”). Однак його хвилює, чи зрозуміють нащадки колишні події як “золоті дні волі” України й окремої людини, чи відчують їхній біль, страждання як головну сутність тих днів.
У цьому й полягає ідейний пафос поезій “Для вас, історики майбутні”, “Суди мене судом своїм суворим”.
Пейзажна лірика. Поетичну світобудову Плужник не мислить без природи, яка є не тільки джерелом почуттів ліричного героя, а й рівноправним персонажем його емоцій. Природа поетом одухотворюється, залишаючись у вічних зв’язках стихій, у своїй холодній величі й таємничості.
Пейзажні перлини Плужника відрізняються від традиційної описової лірики, в якій на першому місці були чудові картини краєвидів. Його поезії – це медитації, у яких проблема людини і природи, космосу сповнюється філософського змісту. Як вдумливий аналітик, ліричний герой зосереджено й проникливо вдивляється у природу, і це погляд модерної людини XX століття, котра прагне збагнути закономірності буття, дух життя, його одвічний рух.
У медитації “Вчись у природи творчого спокою” навколишній світ постає у динаміці, красі та поезії. “Вересневі дні”, “озеро, поросле осокою”, журавлі, що відлітають у вирій, сама осіння атмосфера викликають у ліричного героя роздуми про начала буття: людину і природу. Вони й споріднені, й пов’язані символічно, духовно. Велична в пору дозрівання осінь символізує у вірші стан духовної зрілості. Плужник вірить у цілющу силу й розум природи, тому що в ній немає манівців, здатних звернути людину зі шляху істини: “Вчись у природи творчого спокою / В дні вересневі.
Мудро на землі, / Як від озер, порослих осокою, / Кудись на південь линуть журавлі”.
Стилістично ця поезія нагадує неокласичний стиль Рильського, до художніх знахідок якого Плужник уважно придивлявся. Поет майстерно використовує звукопис у першій строфі: ри, ро, оро, єре, ро, ер, оро, ра, за допомогою чого відтворюються і звукова наповненість, і плинність картин вересневих днів, яку завершує ключ журавлів, що линуть у небі над чудовою осінньою землею. Особливої експресії набувають наказові форми дієслів, адже уявний адресат – вічний учень, якому “негоже не шанувати
Вікторія Коркишко. Парус. 2007
Визнаних взірців”: вчись у природи, вір і наслідуй. Ці дієслова пов’язують смислову організацію тексту в цілісність. Риторичне запитання “Бо хто ж твоїй науці допоможе / На певний шлях ступити з манівців?” стає кульмінацією ліричного сюжету, виконує функцію емоційної домінанти.
Мариністична лірика. Змалювання моря – традиційна в письменстві тема. Вона звучить у віршах Плужника “Синє море обгорнули тумани”, “Ракетою піднісся і упав”, “Над морем високо”, “Блакитний безум”, “Вирує море” та інших. Море тут то синє, “обгорнуте туманами”, тихе, але сповнене небезпеки і оман” (“Синє море”), то неспокійне, бурхливе, піднімається “вище й вище кожен вал новий” (“Ой гудуть, дзвенять міцні вітрила”).
Мариністичні фрески поета нагадують симфонію, у якій почуття ліричного героя й морські краєвиди зливаються в один візерунок, характеризують макрокосмос і мікрокосмос душі ліричного персонажа, йот бунтівливу вдачу. Водночас морська стихія є втіленням вічності, що підносить душу людини до космічних вершин: “Злітай, душе! І, мов нове світило, / Осяй глибини й простори оці!”
“Ніч… а човен – як срібний птах!” – це мариністична мініатюра, сповнена неоромантичного світовідчуття.
Міжпредметні паралелі. Ще у романтиків образ човна набув символічності й позначав долю людини у бурхливому морі життя. Такий образ наявний в “Абідоській нареченій” Джорджа Байрона, “Парусі” Михайла Лєрмонтова, “Човнику”
Віктора Забіли, “Човні” Євгена Гребінки, в поезії “Вітер з гаєм розмовляє” Тараса Шевченка, в яких він є символом свободи самотньої людини. Пафосом пошуку, неспокою, захопленням гармонією космічної сфери й морської стихії поезія Плужника споріднюється із поезіями романтиків.
Проте образ човна Плужником трансформується, переосмислюється і наповнюється новим змістом. Човен уподібнюється до срібного птаха, стає alter ego (з латин. – друге “я”) митця, а тому ліричний герой вигукує: “Що слова, коли серце повне!”, відчуваючи велич і гармонію світів, де герой – як срібний птах, а човен Всесвіту – його частинка. Це – символи піднесеної душі ліричного героя, його романтичної мрійливості й закоханості в навколишній світ, від краси якого перехоплює подих.
Він, як колись Фауст у Гете, хоче зупинити цю мить щастя. За допомогою трьох крапок перед реплікою героя передано його глибоке внутрішнє хвилювання, його прохання-звертання: “…Не спіши, не лети по сяйних світах, / Мій малий ненадійний човне/”, адже доля мінлива, невпинно поспішає, і герой не знає, що вона принесе йому за мить. Композиційно поезія складається з двох строф, але саме у другій строфі експресивна гама почуттів ліричного героя досягає апогею: “І над нами, і під нами горять світи… / І внизу, і вгорі глибини… / О, який же прекрасний ти, / Світе єдиний!”
У цьому контексті ремінісценції з віршем Павла Тичини “Не Зевс, не Пан…” не випадкові. Як і Тичина, Плужник у своєму обожненні Всесвіту й природи стає пантеїстом, доходить до космічного виміру нової людини. Таким же радісним світосприйманням, захопленням красою моря й насолодою від гармонії у світі відзначаються поезії “Вирує море”, “Як все живе”, “Прекрасен світ вночі”, в яких звучить ідея величі Всесвіту, морської стихії та безсмертя людини.
Інтимна лірика. Глибокий світ почуттів відображає любовна лірика Плужника. Для поета кохання – дарунок долі, одне з життєствердних начал буття, яке вимагає від людини самовдосконалення, творчості й внутрішньої свободи. Справжня любов наснажується високими духовними цінностями, адже потребує “живої душі”, “гарячого серця”, самовідданості, готовності до дії й самозречення, тривоги й піклування.
Особиста драматична доля письменника наклала відбиток на його лірику, тому поезії Плужника відтінюють гіркі, позбавлені романтики реалії хворої людини, сірі лікарняні будні, боротьбу за життя. Однак його вірші не стали інтимним щоденником спаленої болем і коханням людини, відтворенням її розпачу, ревнощів, безнадії, жалю за спливаючим щастям. Інтимна лірика Плужника складна за внутрішньою структурою, адже в ній відтворено боротьбу різних начал, різних “голосів” у душі ліричного героя. У цих поезіях сильним є елегійне начало душевних дисонансів, сум’яття, спогадів (“Немов хтось інший молодість мою / Переживав за мене”), але перемагає у них глибока щирість ліричного героя, відчуття щастя й гармонії, довір’я й добра.
Поетичний образ коханої постає у третьому розділі збірки “Рівновага”. В ореолі синього дня, річки й човна дівчина уподібнюється до “голосу флейти над рікою”, з яким “так легко навмання плисти” (“Ах, флейти голос над рікою”), а в поетичній мініатюрі “Не чуючи” її образ змальовано бентежним, замріяним, тривожним, вона болісно переживає долю милого. Щасливі дні кохання, перші зустрічі в саду, в альтанці, на лоні чудової природи, перші поцілунки й прощання знову й знову пригадуються героєві, він ще раз глибоко переживає ці світлі почуття (“Місток замшілий і хисткий”, “Як він спустів, садок”). Поет натхненно, як у добу Петрарки й Данте, змальовує портрет коханої, помічаючи тендітну лінію плеча, вуста, душу чисту, профіль ніжний.
Через портрет героїні він передає її внутрішній світ, глибину почуттів. Водночас у душі героя нуртують віра й зневіра: “Шалій, шалій, від
Віктор Борисов-Мусатов. Весна (фрагмент). 1901
Розпачу сп’янілий! / Що розпач той?! Річ марна і пуста! / … Як пізно ми серця свої спинили! / …
Як роз’єднали рано ми вуста!
“Річний пісок слідок ноги твоєї…”. За жанром ця поезія нагадує класичну любовну елегію. Ліричний сюжет розгортається на тлі мальовничої природи, яка відтінює душевні почуття й сум’яття героя. Елегія будується як нетлінний спогад-рефлексія.
У царині пам’яті ліричний герой відшукав незабутній образ коханої, через ці видіння розширюючи можливості психологічного проникнення у внутрішній світ. Внаслідок цього перетинаються два часові пласти буття героя і протилежні душевні стани: недавні щасливі дні й піднесені почуття, які він переживав, коли поряд була кохана, і жаль, душевний біль за втраченим відчуттям гармонії у світі та душі: “Немов поклала ти мені на груди / Долоні теплі, і спинилось все: / І почуття, і спогади, і люди, / І мертвий лист, що хвилями несе… / Немов ласкаві вересневі феї / Спинили час – і всесвіт не тече…”
Міжпредметні паралелі. Ліричний герой Євгена Плужника занурюється у світ душевних переживань, в уяві звертаючись до коханої, ведучи з нею розмову, мов сповідаючись їй. Так побудовані класичні елегії “Озеро”, “Самотність” французького поета Альфонсо Ламартіна, “Туга”, “По трьох літах” Поля Верлена. Однак український поет сповнює свою елегію не тільки емоційним напруженням і глибокими почуттями, а й філософськими роздумами над плинністю і вічністю буття: “Бо я дивлюсь і бачу: все навіки / На цій осінній лагідній землі, / І твій слідок і малий – такий великий, / Що я тобі й сказати б не зумів!”
Образ коханої у ліриці Плужника – “єдиного друга”, хоча й “далекого” – предмет духовного поклоніння, любові й благородства. Він поетизується, обожнюється, стає особливо дорогим і рідним. Цей образ окреслюється на тлі “ріденького лісу”, “тремтливої ріки”, лелек, вітру, хмар, золотавого піску на березі, де недавно ступала мила, а метафора “який тут спокій стереже мене” підсилює душевну рівновагу, коли герой може самозаглибитись, оцінити світ своїх переживань.
У його уяві конкретно-предметний образ – “слідок ноги” милої набуває символу, стає “великим”, тобто дорогим, неповторним, як слід богині, самого життя. Це – символ вічної краси й кохання, який бентежитиме душу завжди.
Твори Плужника наповнені внутрішнім горінням і відзначаються витонченістю думок і почуттів, образів і жанрових форм. Його поетичні тропи на перший погляд здаються “простими”, проте за їхньою звичайністю постає конденсована сила образів, експресія почуттів. Мистецької довершеності Плужник досягає власним баченням світу й людини у ньому, внутрішньою цілісністю переживань та напруженістю думок, що, немов вулкан, виштовхують хвилями спресовану енергію, вольовий порив митця.
Не випадково Микола Бажан творчість цього поета відніс до найбільших духовних цінностей української літератури XX століття.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)