Одного разу по радіо я почув пісню на слова Віктора Баранова. Вона вразила мене до глибини душі, і це спонукало мене до пошуків тексту. Слова тексту вразили мене, мабуть, тому, що торкалися якихось струн моєї душі і були співзвучними моїм думкам.
Так хотілось, аби ця пісня звучала частіше, щоб до кожного дійшов її зміст, щоб українці стали себе поважати за те,
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах
Риторичні питання, до яких вдається автор, ще більше підкреслюють важливість у момент великих перетворень знайти себе в цьому світі: “Запитаймо у себе, відколи, з якої пори, почали українці себе у собі забувати?”, “То вкраїнці ми з вами – чи як?”, “Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?” Ці питання звернені до нас усіх і спрямовані на наше самоусвідомлення. Нам треба хоча б самому собі дати відповіді на ці питання. Бо як тоді жити далі:
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
А
Поважаймо себе настільки, щоб добре вчити в школі українське слово, бо всі ми – діти України. Ввічливим, милозвучним словом вшановуймо поважних і знаних людей, не дбаючи при цьому про те, якою мовою вони скажуть у відповідь слово подяки. Ось так я розумію високе духовне покликання українського слова в устах українців.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)