Три сторінки у “Роман-газеті”. Чверть століття – за датами, що стоять за віршованими рядками. Ще понад чверть століття мовчанки про цей твір.
Така трагічна, моцартівська, назва – “Реквієм”.
Я завжди уявляла собі цю жінку витонченою (портрет Модільяні!), дещо погордливою. Вишуканістю, літературним снобізмом віяло від її перших ліричних збірок – ще б пак, освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти, початок століття, любов Гумільова… Хоч усе це: освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти початку
А життя її авторки, переростаючи, виходячи за рамки конкретної біографії Анни Ахматової, стало рядками історії країни, що коріннями вросло у глибоку її давнину.
Починалося з короткого питання-наказу в єдиному прозаїчному уривку (“Замість передмови”): “А це ви можете описати?” – і щось схожого на посмішку після
Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад,
И ненужным привеском болтался
Возле тюрем своих Ленинград…
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных “марусь”.
Три роки між двома строфами. Три роки, пов’язані із страшенними чергами, то освітлені надією, то обпалені відчаєм. Три роки, протягом яких все ж ніяк неможливо було повірити, що це – її доля, її життя, настільки божевільним здавався той світ.
Эта женщина больна,
Эта женщина одна.
Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.
Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла, а то, что случилось,
Пусть черные сукна покроют,
И пусть унесут фонари…
Може, її чорні вишукані сукні й були колись передчуттям цієї жалоби? Мабуть, безтурботна юність, щасливі роки дівочості дали змогу витримати…
Тугі російська історія: “Буду я, как стрелецкие женки, Под кремлевскими башнями выть”, – і молитва, і звичайно ж, Пушкін.
Мабуть, уривок його рядка “каторжные норы” зовсім не випадково взятий у лапки, тому що у головного поета її життя потім іде “темницы рухнут”?
Надія жевріє, хоч строфа за строфою, тобто рік за роком, повторюється образ великої жертовності:
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.
Може, є для неї два життя: реальне – з чергами до віконця в’язниці з передачею, до приймалень якихось урядовців, з німим плачем на самотині, і вигадане – де у думці, у пам’яті вони живі й вільні?
И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как-нибудь.
Меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить… –
Так починається строфа-главка з 1939 року, і назва її – “Вирок”.
Але найголовніша, на мій погляд, глава цієї поеми – “Розп’яття”. Незважаючи на епіграф з Біблії, її зміст значно ширший і від конкретного епізоду з життя поетеси, і від біблійного сюжету. Він стає символом, бо що ж може перевершити святу материнську любов та її страждання за муки дитини:
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел…
Мабуть, саме після цього пережитого поет дає собі право на цей епілог-узагальнення, епілог-заповіт, епілог, який за обсягом займає майже третину всієї поеми:
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мной…
Для них я соткала широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов,
О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду я в новой беде…
Ахматова, яка завжди цінувала і відстоювала свою поетичну індивідуальність, своє суто жіноче обличчя, знову створює, як провіщає, образ страждання:
И если зажмут мне измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ…
Навіть це скорочене “стомильонный” теж, мабуть, не тільки заради рими – саме так вона могла чути це слово у чергах.
А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне, –
Починаються карбовані рядки, майже по-пушкінському урочисті, – поетеса заповідає поставити його
…здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.
Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных “марусь”.
Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.
Цього не можна забути, вона не має права забути заради тих, що стояли з нею поруч, тих, що так і не повернулися із в’язниць і таборів. Це заради них звучать скорботні й горді у своїй скорботі й жалобі рядки “Реквієму” – за чоловіком та сином, за своєю долею страждаючої жінки й матері, за чорними годинами батьківщини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)