За образним порівнянням Миколи Жулинського, “чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп’яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри й затихла…”. Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи й демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, не сподівався підступності… Хотів завжди, як його перехожий, “натхненно і мудро творить ходу”, не боявся спіткнутись й почути докори: “Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять…”, волів
Чесність – це початкова точка, що дає змогу безпомильно відрізнити людину від людиноподібної істоти, яка нічим не погребує, аби вивищитись над іншими. Чесність не може бути чесною в одних справах і підлою – в інших. Отже, чесність – це визначальна риса людини у всьому, і, можливо, у буденному, особистісному вона потрібна не менше, ніж у високому, громадському. Адже здавна відомо, що людина, здатна зрадити друга, кохану, спроможна й на “більшу”
Оця моральна аксіома покладена в основу всіх віршів Василя Симоненка, зокрема й інтимних. Саме цим пояснюється, що зажили Симоненкові вірші справді загальнонародного визнання. Їх переписували, передавали, мов жарини в повоєнні безсірникові рядки, з щирих рук у довірливі руки, вивчали напам’ять і декламували їх у тісному колі. Бо хто є числа офіційно визнаних радянських поетів у часи помпезно-порожніх звітів, мильних гасел й соціалістичного реалізму отак просто сказав про найгіркіший біль одуреного дівочого кохання:
“Він байдуже потис її руку
І не чув її милих докорів,
І так довго стогнали по бруку
Перестуки її підборів.
І стояв він, тупий, плечистий,
І байдужий, немов колода.
І здалося – на ціле місто
Заридала вона на сходах…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)