…Вона була останньою. Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо.
Тим-то вона була найменшою в родині, “мізинчиком”. її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А граючись з іншими малими хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи. Коротко кажучи, це була дуже
Звали її Моховинка… Рід цих хух споконвіку жив у бору, тому вона була хухою-боровинкою. У лісі порядкував дуже добрий лісник, тому хухи жили спокійно та затишно. В тім бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку. Була вона й сама така пухка, як мох.
Мала довгу вовночку, що, мов шовком, вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіолетову квіточку – “братки”. Та були ще в неї голенькі зісподу, рожеві лапки.
Як і всі інші хухи, Моховинка так само мала мінливу вовночку, яка враз сама
Одного разу Хуха прокинулася, бо змерзла, і побачила перший сніг. Водночас почула якийсь незнайомий звук: то був дід із сокирою, що рубав її сосну. Хухи мерщій покотили до лісникової хатинки й розбудили лісника.
Дід утік від нього, але ж мохо-шінчину хатинку було знищено. Хухи були дуже самостійні, тож Моховинка подалася шукати власне житло, хоч родичі й кликали до себе. Моховинка бігла все далі й далі від домівки.
З часом натрапила на щілину, через яку пролізла в козячий хлівець… Тут було тепло, було багато запашного сіна, що так само гарно пахло, як і мох. Так і стала хуха-боровинка хухою хлівною… Через якийсь час відчинилися ті дверцята, під якими пролізла Моховинка, й у хлівець вступила дівчинка. Вона була гарнесенька, білява, з блакитними очицями. І одразу сподобалась Моховинці.
Дівчинка увійшла з дійницею та шматочком хліба, що був дуже смачний, бо Хуха потім знайшла на соломі три крихітки й наїлася досхочу. Так щодня приходила вона кілька разів у хлівець… Хуха мріяла удень і вночі, коли ж прийде час, що вона зможе повернутись до своєї батьківщини, але боялася зимового холоду. Одного дня в хліві трапилось нещастя: коза Лиска заплуталася у сітці. Моховинка кинулася кликати дітей і сповістила про нещастя.
Так Хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлівці. Діти були їй дуже вдячні. Тепер вони приносили Моховинці крихітки всього того, що їм давали найсмачнішого. А Хуха, коли ніде поблизу не було когось із людей, показувалася дітям, гралася з ними, дуже їх бавила… Одного разу нечутно відчинилися двері й у хату увійшов отой самий дід, що хотів колись зрубати сосну, в якій жила Моховинка, він кинув на неї сокиру, щоб її вбити, і влучив її по задній ніжці.
А той лихий дід почав її лаяти й ганити увесь хушачий рід, бо тож – нечиста сила! Діти слухали й не вірили. Знали вони, яка вона мила, добра, нешкідлива. А вона пошкандибала до свого рідного бору. …Всі хухи-боровинки раділи з її повороту.
Залюбки вони слухали її цікаві оповідання про те, як цілу зиму прожила вона з козами та людьми. Й з того часу почали її кликати хатньою хухою, або кривенькою Моховинкою… Минув рік.
Знову у лісі нападало багато снігу. Моховинка бігла лісом, коли зненацька почула стогін. Вона метнулась в той бік й угледіла в наметі майже зовсім заметеного снігом злого діда. Шкода стало Моховинці діда, вона покликала інших хух, і всіразом врятували діда.
Радий та щасливий, виліз він з наметуй став на снігу, але зрозумів, що заблукав, і застогнав знову. Тоді перед ним об’явилася Хуха-Моховинка. – Хуха! – затрусився він і закричав не своїм голосом, шукаючи сокири. – Так, я – хуха! І навіть та сама, якій ти зруйнував торік хатку, а потім у хаті в добрих людей хотів мене зарубати своєю сокирою… Дід затрусився ще дужче.
Він був певен, що тепер Хуха помститься на ньому. – Але ж тобі нема чого мене боятися! – продовжувала Моховинка. – Знай, що всі хухи на світі ніколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми – добрі й не пам’ятаємо лихого. Це ж ми, хухи, допомогли тобі вилізти з намету.
А тепер я допоможу тобі вийти й з лісу. Не бійся нічого й іди за мною! Хуха довела діда до узлісся. Радий, він питав, як їй віддячити.
– Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності. Але ж на пам’ятку цього дня я просила в тебе ось про що.
Не забудь, що ти обіцяв, коли вже замерзав у наметі. А по-друге: розкажи людям, що з тобою трапилось. А тепер ходи здоров!..
Тої ж миті Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дід щиро їй дякував. А дід щасливо дійшов до своєї хати й з того часу почав переконувати й дітей, і дорослих, що не слід боятися маленьких, добрих та гарнесеньких хух…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)