Художнє мислення – поширена серед літературознавців назва синтезованого психічного процесу митця, результатом якого є мистецькі твори, що мають естетичну вартість. Психологи, характеризуючи мислення індивіда як процес пізнавальної діяльності, який узагальнює дійсність і відбувається у формах понять, суджень, умовиводів, визначають разом з тим такі його різновиди: інтуїтивне, наочно-діяльне, наочно-образне, практичне, словесно-логічне, творче, теоретичне. Психічний процес, який приводить до створення оригінального літературно-художнього
Письменник “бачене”, “відчуте”,
Тому вони завжди знаходяться у певних діалогічних відношеннях, наснажені чиїмось суб’єктивним світом, несуть у собі “своє” і “чуже” значення. Цим відрізняється Х. м. письменника (воно образно-словесне) від Х. м. маляра (тут домінує наочно-образний елемент, обтяжений барвою, об’ємом без обов’язкового виходу у мовні засоби). Мислення науковця (теоретичне) також відбувається на базі мовних засобів, у ньому домінує логічно-понятійний компонент.
Письменник як людина з властивим їй типом нервової системи не може замкнутися тільки у сфері образного бачення чи понятійного мислення: він свої інтуїтивні осяяння так чи інакше осмислює, а логічні роздуми – осердечнює почуттями залежно від того, який жанр обрав для свого висловлювання. Та в кожному разі художньо-образне мислення письменника реалізується у слові. Моделлю цього процесу може бути вірш Б.-І. Антонича “До моєї пісні”:
Крутиться світ весняний і зелений.
Ясень співає, і серце співа.
Пісня натхненним, кружля веретеном,
На веретені срібляться слова.
Ясень, осяяний сонцем, упився,
Перстень натхнення на серці тремтить.
Гей же, п’яній, і лети, і крутися,
Пісне моїх двадцятьох і трьох літ!