Б. Пастернак у своїй рецензії на військові вірші А. Ахматовій писав про одному з них: “Її вірші про вбитого ленінградського хлопчика повні несамовитої гіркоти й написані немов під диктування матері або старої севастопольської солдатки”. Перш ніж звернутися до “Реквієму”, приведемо один з військових віршів Ахматової й придивимося до тому, якими засобами створюється враження записування під диктування вбитої горем матері: И всі, кого серце моє не забуде, Але кого ніде чомусь немає… І страшні діти, яких не буде, , Яким не буде двадцять
Два многоточия, що обриває фрази, напівбожевільне “чомусь”, у якому ховається розпачливе “чому?
“, ще ближче до божевілля перерахування, що передає невідступність горя (“А було вісім, а дев’ять було, / А було…”) це все ознаки мовлення на грані німоти. На рубежі тридцятих сорокових Ахматова, якщо так можна виразитися, пише під диктування німоти: Останню й вищу нагороду Моє молчанье віддаю Великомученикові Ленінграду. Німота, неможливість говорити стає лейтмотивом
Чекати. От як про це міркує И. Бродський: “Трагедійність “Реквієму” не в загибелі людей, а в неможливості выжившего ця загибель усвідомити. Його, “Реквієму”, драматизм не в тім, які жахливі події він описує, а в тім, у що ці події перетворюють твоє…
Свідомість, твоє подання пр самому себе”. Ніхто в російської поезії не міг краще Ахматовій простим і стриманим словом виразити екстремальний щиросердечний стан. Це дивна властивість її віршів виявилося ще в 10-е роки, коли були написані такі, наприклад, рядки: Десять років завмирань і лементів, Всі мої безсонні ночі Я вклала в тихе слово И сказала його дарма. Пережите Ахматовій у тюремних чергах, однак, перевищувало всі можливі “завмирання й лементи” звичайного життя
Це, як і концтабору, єврейські гетто, колымские рудники й інші жахи XX століття, відчувалося як щось позамежне, що підриває людський досвід і “історичні звички”. Як же це виразити? Ахматова зробила, здавалося б, неможливе: виразила німоту й у такий спосіб переборола німоту (тобто зробила те, до чого призивала інша мучениця російської поезії XX століття М. Цветаева: ” Співати не можу!
Це оспівай!
“). Випробовуючи жорстокі каяття совісті (які намагається реконструювати И. Бродський: “… Так що ж ти за монстр такий, якщо весь цей жах і кошмар ще й з боку бачиш?”), Ахматова піддає свої ж власні страждання поетичному аналізу: Уже божевілля крилом Душі накрило половину, И напуває вогненним вином И вабить у чорну долину. І зрозуміла я, що йому Повинна я поступитися перемогу, . Прислухаючись до своєму, Уже як би чужому бреду
Ліричний герой Ахматової роздвоюється: з одного боку, свідомість, що страждає й не витримує страждання, з іншого боку, свідомість, що спостерігає за цим стражданням як би з боку: Ні, це не я, це хтось іншої страждає. Я б так не могла, а те, що трапилося, &;#8216;, Нехай чорні сукна покриють И нехай віднесуть ліхтарі… Ніч.
Вираження невимовного завдання, не розв’язувана за допомогою звичного до горя простого й стриманого слова Ахматовій. Ясна логіка й класичний лад її вірша переривається, розмір порушується
“Чорні сукна”, ніч без ліхтарів іносказання, що означають зупинене, паралізоване мовлення. Як “особистість”, як ліричне “я” Ахматова не може говорити. Завдяки чому вона все-таки говорить, завдяки чому знову знаходить класичні розміри й шляхетну ясність?
Вона одержує право на слово як обов’язок покликання сказати від імені всього “стомильонного народу”. Вона повинна свідчити: “Якось раз хтось “пізнав” мене, пише Ахматова “замість передмови”.
Тоді варта за мною жінка із блакитними губами… опам’яталася від властивого нам усім заціпеніння й запитала мене на вухо (там усі говорили пошепки): А це ви можете описати? І я сказала: Можу”.
И Ахматова починає свідчити з опорою на традицію, Алл С о ч. Р У на світову культуру. “Ми увесь час чуємо різні голоси, говорить про “Реквієм” Бродський, те просто жіночий, те раптом поетеси, те перед нами Марія”. От “жіночий” голос, що прийшов із заплачек і сумних росіян песе1П~~~ o Ця жінка хвора, Ця жінка одна, Чоловік у могилі, син у в’язниці, Помолитесь про мене. От “поетеса”, з безмірним видаленням оглядывающаяся на загиблий, як Атлантида, срібне століття: Показати б тобі, насмішниці И улюблениці всіх друзів, Царскосельской веселій грішниці, , Що трапиться з життям твоєї…
От, нарешті, діда-марії” жертовні тюремні черги дорівнюють кожну мученицю-мати до Богоматері: Магдалина билася й ридала, Учень улюблений кам’янів, А туди, де мовчачи Мати стояла, Так ніхто глянути й не посмітив. Три древніх традиції народно-пісенні, поетична (недарма процитовані пушкінські слова: “каторжні нори”) і християнська допомагають ліричній героїні “Реквієму” вистояти в нечуваному випробуванні
“Реквієм” завершується подоланням німоти й божевілля врочистим і героїчним віршем. Вірш перегукується зі знаменитими “Пам’ятниками” Горация, Державіна й Пушкіна. Ахматова “дає согласье” на пам’ятник собі, але з умовою, що поставлять його…тут, де стояла я триста годин И де для мене не відкрили засув.
Тобто з умовою, що це буде пам’ятник не поетові, а матері, однієї з багатьох і многих.
Завершення “Реквієму” таким “пам’ятником” означає перемогу людини над жахом і заціпенінням, перемогою пам’яті й змісту: Потім, що й у смерті блаженної боюся Забути гуркіт чорних марусь, Забути, як осоружна хлюпотіли двері И вили баба, як поранений звір
(1 votes, average: 5.00 out of 5)