“Простий вихованець природи,
Так я, бувало, оспівував
Мрію прекрасну волі…”
Безумовно, для кожного з нас, що читали Пушкіна взахлеб або верталися до нього час від часу, є в безбережному океані його лірики найбільш близькому розуму й серцю острівці. Як в осколках розбитого вщент дзеркала, відбиваються у віршах поета самі різні, але однаково важливі сторони життя людини. Пушкіна, поетичний талант якого був оцінений ще в ліцейські роки, без перебільшення, геніально зображував і жагучу, шалену, але чисту й по-юношески зворушливу
Усе в рядках поета знаходило щиру повноту й соковитість фарб. Тому із упевненістю можна сказати, що “оспівати волю” краще, ніж це зробив А. С. Пушкіна, не міг ніхто.
Дух волі розвивався в поеті із самого дитинства й супроводжував його крізь всі випробування й радості протягом недовгого життя. Казки няньки Орисі Родіонівни оповідали про безстрашних героїв, воїнів Добра, що перемагають Зло. Книги з бібліотеки батька, куди, будучи ще зовсім юним, тайкома від усіх забирався Пушкін, відкривали
Ліцей був воістину обителлю вільнодумства, тому що тут, завдяки лекціям професора моральних наук Куницына, вільнодумство осмислювалося ліцеїстами як моральна категорія. Уже отут в 1815 році з’являється одне із самих серйозних створінь – “Лицинию”:
Лициний, добрий друг! Чи не краще й нам,
Смиренно поклонися Форту не й мріям,
Сивого циніка прикладом навчитися?
З розпусним містом не краще ль нам попрощатися,
Де все продажне: закони, правота,
И консул, і трибун, і честь, і краса?..
Пушкін у цьому вірші намагається не тільки порушити питання про причину падіння Великої Римської імперії, але задуматися про закони розвитку людства взагалі, про їхню об’єктивність, зробити якийсь важливий висновок. Вінчають вірш рядка:
Зникне Рим; його покриє морок глибокий;
И подорожанин, спрямувавши на купи каменів око,
Викликне, у похмурий роздум поглиблений:
“Волею Рим зріс, а рабством погублений”.
Закінчення ліцею й життя поета в Петербурзі викликали новий волелюбний підйом у душі поета. Суспільно-політичне життя в столиці в першій чверті XIX сторіччя били ключем. Пушкіна відвідує літературний кружок “Зелена лампа”, серед завсідників якого можна було побачити майбутніх декабристів М. Луніна, К. Рилєєва. У цей же час поет зближається з відомим серед петербурзької інтелігенції своїми ліберальними поглядами вільнодумцем П. Я. Чаадаєвим:
Товариш, вір: зійде вона,
Зірка чарівного щастя,
Росія вспрянет від сну,
И на уламках самовластья
Напишуть наші імена!
Чистота й шляхетність помислів, ідей, прагнення до єднання в ім’я великої мети – усе перемішалося в цьому заклику дев’ятнадцятирічного поета до своєму “побратимові за духом”. Але ще раніше свої соціально-політичні погляди, відношення до самодержавства й народного рабства викладає Пушкін у безсмертній оді “Вільність”:
Біжи, сокройся від очей,
Цитеры слабка цариця!
Де ти, де ти, гроза царів,
Волі горда співачка?
Прийди, зірви з мене вінок,
Розбий зніжену ліру…
Хочу оспівати Волю миру,
На тронах уразити порок…
Нарочито явний зв’язок усього настрою оди із творами Радищева – опальною, забороненою офіційною владою автора – свідчив про чималу зухвалість молодого поета, що бросали літературний виклик самодержавному ладу. Деякі рядки віршованого добутку, передані з вуст у вуста між членами таємних суспільств, могли бути витлумачені не інакше як заклик до повстання:
Тирани миру! Тріпотіть!
А ви, мужайтеся й внемлите,
Повстаньте, занепалі раби!..
Крім значеннєвого підтексту, що виявляв читачам чіткий образ пануючи Олександра, сила оди укладена й у прямих соціальних узагальненнях, де поет, говорячи про рабство й суспільні пороки, використовує яскраві, емоційно пофарбовані слова винятково в множині: народи, раби, тирани, трони, царі й т. д.
Але не далекі були Пушкіну й іронічні, а порию навіть саркастичні нападки на владу. У своєї ноэли “Казки” поет висміює мовлення Олександра I, вимовлену при відкритті сейму Царства Польського в березні 1818 року, у якій він обіцяв “даровать” Росії конституцію:
“Довідайся, народ російський,
Що знає цілий мир:
И прусский, і австрійський
Я зшив собі мундир.
Про радуйся, народ: я ситий, здоровий і гладкий;
Мене газетяр прославляв;
Я їв, і пив, і обіцяв –
И справою не замучений…”
Настав час заснути вуж нарешті,
Послухавши, як цар-батько
Розповідає казки.
Рівне через рік після вірша “До Чаадаєва”, відвідавши Михайловское, Пушкін пише “Село”:
Я тут, від суєтних оковів звільнений,
Учуся в Істині блаженство знаходити,
Свободною душею Закон боготворити,
Роптанью не слухати юрби неосвіченої…
Образний лад вірша нагадує художню думку “Вільності”: “неуцтва згубна ганьба”, “барство дике”, “рабство худе”, “тяжкий ярем”. Всьому цьому поет протиставляє саму красу й природність вільної природи: “луг, заставлений запашними скиртами”, “озер блакитні рівнини”, “ряд пагорбів і ниви смугасті”. У вірші “Село” Пушкін відводить собі як авторові роль скорботного споглядальника, що вже не призиває до скинення тирана, а з тугою в серце, що дивиться в затягнуте тьмяною завісою Майбутнє своєї великої країни:
Побачу ль, про друзі, народ непригноблений
И Рабство, занепале по манію пануючи,
И над батьківщиною Волі освіченої
ЧиЗійде нарешті прекрасна Зоря?
Посилання поета на південь Росії не зломили його волелюбного духу, а навпроти, народила в його душі нову хвилю протесту. Саме в посиланні пишуться найсильніші вірші “Кинджал”, “До Давидова”, “В’язень”:
Сиджу за гратами в темниці сирої.
Вигодуваний у неволі орел молодий,
Мій смутний товариш, махаючи крилом,
Криваву їжу клює під вікном…
Не випадково мрії про волю виражені тут в образі молодого орла. Воля для такого птаха – сенс життя, суть усього буття. Неволя – смерть.
До цього ж періоду Творчості Пушкіна ставиться й Елегія “До моря”. Поет наповнює рядки шаленим замилуванням могутністю природної стихії й разом з тим скорботою й тугою про незбутні волелюбні мріяння:
Прощай, вільна стихія!
Востаннє переді мною
Ти котиш хвилі блакитні
И блищиш гордою вродою…
Мир спорожнів… Тепер куди ж
Мене б ти виніс, океан?
Доля землі всюди та ж:
Де крапля блага, там на стражі
Уж просвещенье иль тиран…
Звістки про подію в Петербурзі 14 грудня 1825 року застали поета в Михайлівськім. Пушкіна в тривозі за друзів, багато хто з яких вийшли в той день на Сенатську площу, кидається в столицю. Він хоче бути з ними, з героями, сміло й самовіддано виступили проти царату, просить Жуковського, В’яземського в жодному разі не ручатися за нього, Пушкіна, благонадійність перед новим царем. Пушкіна розділяє горі засланих декабристів, бере участь у проводах їхніх дружин у Сибір, передає з ними свої вірші:
У глибині сибірських руд
Зберігаєте горде терпенье,
Не пропаде ваша скорботна праця
И дум високе стремленье…
Поет намагається всіма силами підтримати товаришів, роздути жевріючий ще в їхніх душах волелюбний вогник:
Окови тяжкі впадуть,
Темниці зваляться – і воля
Вас прийме радісно у входу,
И брати меч вам віддадуть.
Сходження на трон пануючи Миколи I і реакційний період життя держави Російського не могли не знайти відбиття у творчості А. С. Пушкіна. Адже саме зараз деспотизм, що придушував найменші прояви волі, зміцнів як ніколи раніше: поліцейську державу, тотальна контроль не тільки за діями, але й за помислами підданих. В 1828 році Пушкін пише вірш “Анчар”. Древо отрути описується їм в урочисто-похмурих тонах:
У пустелі хирлявої й скупий,
На грунті, спекою розпеченої,
Анчар, як грізний вартовий,
Коштує – один у всьому всесвіті…
Так грізний тиран, величн і жорстокий, намагається отруїти волю не тільки усередині країни, але й за її межами. Поет, малюючи настільки похмурі образи, проте вірить сам і допомагає знайти віру іншим у те, що Воля однаково восторжествує.
“Воля є усвідомлена необхідність”, – сказав у свій час голландський філософ Бенедикт Спиноза. Пушкіна своєю поезією довів, що поняття волі значно ширше. Волю можна не тільки усвідомити, її можна й треба відчути, перейнятися ідеєю волі до самих глибин душі.
За волю чарівну, бажану, волю справедлив і моральну можна й потрібно боротися чесно й шляхетно.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)