Головною героїнею драми “Бояриня” є Оксана. Цей образ твору досить складний для розуміння. Батько й мати виховали свою дочку у дусі палкої любові до України.
Лише щире кохання до молодого московського боярина Степана, з яким вона взяла шлюб, змусило молоду козачку покинути Батьківщину і рідних. Чому ж навіть перші дні перебування Оксани в Москві принесли їй образу, розчарування, біль і гірке переживання? Опинившись у Москві, Оксана відразу зрозуміла, що становище її коханого, хоч він і зветься боярином московським, досить принизливе:
Але найгірше те, що Оксана сама не сприймає московських звичаїв і порядків: боярська Москва здається їй, вихованій у волелюбному середовищі, “темницею”, “неволею бусурманською”. Оксана ніколи не стане схожою на інших бояринь, бо в її душі живуть успадковані від батьків ідеали віри, активної любові
Великим розчаруванням для неї стало гірке відкриття: її Степан – не той герой-борець, якого малювала їй романтична уява, а звичайна людина, котра легко підкоряється обставинам: …Я повинен Холопом Стьопкою себе взивати Та руки цілувати, як невільник, То се нічого? Тепер, Оксано, Нам треба стерегтися так, щоб муха Не підточила носа, як то кажуть. Крий Боже схибити в чому, – пропала Вся наша справа і громадська вкупі. Оксана співчуває прагненню гетьмана Петра Дорошенка об’єднати Україну, хоча б і шляхом союзу з татарами, але Степан дорікає їй: Схаменися!
Ти ж так боялася розливу крові, А ся війна найпаче братовбійна, Що Дорошенко зняв на Україні, – То ж він татар на поміч приєднав І платить їм ясирам християнським. А Оксана відповідає йому: “Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізьпалі, канчуки… холопів продають… Чим не татари?”
Героїня твору змушена відмовитися від активних дій. Вона пристає на прохання чоловіка не озиватися на Україну до рідних жодним листом. Так Оксана мимохіть зраджує свою Батьківщину, чого пізніше не зможе собі простити.
Вплив Оксани на чоловіка значно сильніший, ніж Степана на неї. Вона пропонує йому тікати разом із Москви, з її уст зриваються слова: “Я гину, в’яну, жити так не можу!” Але, побачивши, що порятунку немає, вона внутрішньо ламається, стає байдужою до всього. Найбільших страждань молодій жінці завдає не так розлука з рідними, як беззмістовне пусте життя у Москві. У її пам’яті спливає образ шаблі, заржавілої у піхвах, що втратила своє призначення. “Руки від крові чисті” теж видаються покритими іржею, бо ніколи не діяли, не боролися за світлі ідеали свободи.
Тяжко хвора Оксана картає себе за відступництво, за прожиті в безпеці роки. її ностальгія породжена не лише біллю за Україну, а й втомою від свого бездуховного, бездіяльного життя, тугою, яку примножує втрата природного відчуття краси світу. Тепер вона вже не боїться сказати своєму чоловікові гірку правду: Нікуди я тепера не поїду. Не хочу! А я дивую, ти з яким лицем Збираєшся з’явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім, Поки лилася кров, поки змагання Велося за життя там, на Вкраїні, – Тепер, як втихомирилось, ти їдеш Туди ясного сонця заживати, Що не дістали руки загребущі, Та гаєм недопаленим втішатись. На пожарині хочеш подивитись, Чи там широко розлилися ріки Від сліз та крові? Степан не розуміє благородства своєї дружини і кидає у вічі тяжко хворій Оксані жорстокі слова: Ти, Оксано, вмієш Зарізати словами без ножа.
Оксана байдуже ставиться до своєї хвороби і навіть до того, що “мабуть, скоро помре”. Опинившись у критичній ситуації, вона радить чоловікові після її смерті одружитися на московці. Тепер Оксана вже не жаліє нікого: ані себе саму, ані Степана: Занадто я жаліла… В тім і горе… Якби я мала сили не жаліти, То вирвалась би геть з сії кормиги – І ти б ослобонився від іржі…
А так, вже чисто: ні собі, ні людям! Героїня драми гине через свою бездіяльність, відірваність від рідного грунту, тому що нічим не змогла допомогти поневоленій Україні. Оксана сама вершить суд над собою і, вважаючи, що її життя позбавлене сенсу, не чинить вже Ніякого опору хворобі. Вона добровільно прирікає себе на смерть, але хоче, щоб Степан жив, бо він потрібніший Україні. Змальовуючи трагедію Оксани, Леся Українка стверджує істину: “джерелом людського існування є зв’язок з рідною землею, коли ж його утрачено – сили покидають людину”.
Образ Оксани споріднений з іншими героями Лесі Українки, які не мислять життя без волі, не можуть жити рабами. В останній дії драми Оксана заповідає Степанові не забувати про тих, хто після придушення визвольної боротьби потрапив у тюрми, допомагати їм чим зможе. Умираючи, Оксана вірить, що Україна колись обов’язково стане вільною.
Звертаючись до сонця, вона передає з ним привітання улюбленій Батьківщині.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)