Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки “Бояриня”

Рідну землю не вибирають – на ній народжуються, там живуть. А якщо доводиться відтіля виїхати, то її ніколи не забувають, тому що це значить зрадити своїх корінь, свою пам’ять, самого себе. Тільки духовною єдністю з рідним краєм і живе людина.

А виходить, якщо на Батьківщині відбувається трагедія, це озивається болем у людському серці. Боліло серце Лесі Українки за долю України

Вона звертається до історії рідного народу, у якій були не тільки знамениті, але й ганебні сторінки. Так, у драматичній поемі “Бояриня” поетеса зобразила

трагізм положення жінки-патріотки, що, відірвана від своєї землі, не може упокоритися з роздвоєнням душі свого чоловіка – московського боярина Степана. Коли гине рідний край, важко людині-патріотові, особливо коли він далеко від рідної землі й, зв’язаний незрозумілими умовностями, нічим не може йому допомогти. Українська дівчина Оксана, вихована на волі, маючи вільний характер, повинна проводити дні й ночі в теремі, тому що вийшла заміж за московського боярина, що хоча й був українцем, але щоб залишатися на своєму місці, повинен був дотримуватися московських звичаїв.

Степан боїться, що виявиться на дибі,

якщо виступить проти утисків України. А це вже схоже на зраду рідній землі. Оксані дуже боляче на це дивитися, боляче від того, що вона не може допомогти навіть своїм подругам, боляче від того, що скрізь “татари”: “Хіба я тут не як татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму панові, начебто ханові? Скрізь канчуки… холопів продають…

Чим не татари?”. Не такий уявляла Оксана собі Москву. Їй і думки не приходило про те, що тут існує теперішнє рабство, що людей не вважають за людей, особливо це стосується жінок. Хіба не дивно, що не можна піти в гай поспівати або спокійно відвідати подруг, або довідатися свого улюбленого до одруження, а не під час його?

А який дивний одяг на Московщине.

Україна залишилася десь далеко зі своїми картатими спідницями, різнобарвними стрічками, що вишитими сорочками. А головне – зі своєю волею, що, щоправда, уже хоче відібрати Москва. Оксана прагне цього не допустити, тому що розуміє, що українці, віддані своїй Батьківщині, ніколи не зможуть жити в неволі під або ярмом. Як не може й вона сама. Тому й умовляє свого чоловіка Степана втекти з докучливої Московщини в Польщу або на Волощину.

А десь там, далеко, плаче кривавими слізьми рідна земля. Тому що її діти, подібні до Степана, забули про неї, відреклися від її. Такі ж люди, як Оксана, нічого не можуть зробити, тому що відрізані від рідної домівки й лише тужать про нього.

Вони вірні патріоти, які, однак. нічого не зробили для того, щоб щось змінити. Оксана говорить: “От, здається, руки чисті, а все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась іржа…”. Здається, серця всіх українців покрила іржа, а за це буде розплачуватися рідний край, розплачуватися кров’ю.

Якщо гине Батьківщина, людина повинен її захистити, щоб не стати потім “іржею”. Можна носити й боярське одіяння, але мати серце щирого українця, здатного допомогти рідному краю. Я думаю, тому наша країна й вижила, що були в нас люди, здатні на все заради щастя рідної землі


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки “Бояриня”