Літературним характером (грец. χαρακτήρ – відмітна риса, ознака, особливість) називається та конкретна сукупність душевних рис, що визначає індивідуальність зображуваної особи й водночас узагальнює собою певні життєві типи людей, які постають у творі як предмет авторського пізнання та оцінки. В. Тюпа визначає характер у літературно-художньому, на відміну від психологічних і т. п. його значень, як “образ людини в літературному творі, окреслений з достатньою повнотою та індивідуальною конкретністю, через який розкриваються як історично
Створюючи узагальнений характер, автор відбирає з багатьох знаменних рис того кола людей, що його цікавить, найбільш показові, характерні (стосовно свідчення про глибинну світоглядну суть цих людей) і привертає увагу читача саме до них, підкреслюючи та посилюючи їх на тлі інших у характері тієї конкретної особи, яка змальовується у творі й виявляє той чи інший тип спрямування волі своїми вчинками, думками, словами. Пізнавальна мета авторського узагальнення відображених ним характерів полягає у встановленні їхньої об’єктивної, насамперед суспільно значущої цінності, визначеність якої, у свою чергу, мотивує ту чи іншу їх оцінку.
Конкретний характер зображуваної у творі особи може бути свого роду збірним портретом того чи іншого типу людини певної соціально-історичної епохи або типу людської поведінки взагалі, без огляду на її конкретну соціально-історичну належність. Перший тип узагальнення характеру звичайно називають соціально-історичним, другий – загальнолюдським. їхні відмінності В. Домбровський, наприклад, характеризував так (перший тип у нього названо “побутовим”): “В… різноманітті і різнорідності літературних типів можна розрізнити дві великі групи: типи загальнолюдські, звані також психологічними, і типи побутові. До перших належать такі, що зображують людей без огляду на їх расову, національну чи навіть класову приналежність як представників певних груп людей, об’єднаних спільними ознаками розуму, вдачі, характеру, пристрастей…
Сюди зачисляємо більшу частину типів Шек-спіра, як, наприклад, Отелло – тип пристрасного, заздрісного чоловіка, Макбет – тип людини, охопленої честолюбною жадобою влади за всяку ціну, короля Ліра – тип нещасного батька, що у відплату за свою повну посвяти й відречення батьківську любов зустрічається з жорстокою невдячністю своїх дітей, і такі інші – в інших літературах: Сервантеса – Дон Кіхот – тип фанатичного, мрійливого ідеаліста, сліпого на вимоги, потреби й обставини реального життя, Гете – Фауст, тип людини, шукаючої в життєвих пригодах і життєвій боротьбі філософічного пізнання правди, Гоголя – Плюшкін, тип скупого, Шевченка – Наймичка, тип матері, готової на самозречення й пожертвування своїм материнством для добра рідної дитини, Франка – Мойсей, тип національного пророка, що втікає перед кпинами й камінням власного, понад усе в світі улюбленого народу…
В побутових типах бачимо особи з такими характерними ознаками, що дають їх пізнати як представників певних національних, суспільних або громадських кіл. Побутові типи в кожнім національнім письменстві творять цілі галереї; кожна доба письменства має типових представників свого часу в романі, повісті й новелі, в епічній і драматичній поезії. Так, наприклад, широко закроєні й обрисовані типи Українця-інтелігента 60-х pp. дав І. Левицький у своїй повісті “Хмари” в особах Дашковича й молодого Радюка”.
Узагальнений зміст характеру зображуваних осіб посідає провідне місце в об’єктивному змісті більшості сучасних епічних і драматичних творів. Виступаючи основним предметом пізнання в художньому творі, різні людські характери постають як зіткнення, боротьба різних “правд життя”, життєвих істин, що породжує Конфлікт, виділеність певних сторін якого складає Тему твору, оціночний висновок з якої становить його Ідею. Сюжетно-фабульна організація твору – це, як правило, історія характеру, його становлення та зростання, – обставини, ситуації та події, які його розкривають і сприяють його осмисленню.
В ліричних (за винятком ліро-епічних) творах характери, як правило, відсутні. Лірика змальовує переважно окремі психічні стани людей, виявляючи, звичайно, при цьому деякі душевні їхні риси, але в більшості випадків з певністю, недостатньою для того, щоб говорити про явленість характеру зображуваної особи. Носієм характеру у творі завжди виступає якийсь персонаж, проте ці категорії не слід ототожнювати. Як доречно зауважує Л. Чернець, “персонаж постає, з одного боку, як характер, з другого – як художній образ, що втілює даний характер з більшою чи меншою мірою естетичної довершеності. Відповідно до їхнього статусу в структурі твору персонаж та характер мають різні критерії оцінки.
На відміну від характерів, які викликають Етично спрямоване до себе ставлення, персонажі оцінюються насамперед з естетичної точки зору, тобто в залежності від того, наскільки яскраво, певно і концентровано вони втілюють характери”.
Підкреслена увага письменників до людських характерів, що розкривають певні життєві типи поведінки, визначає специфіку не всієї літератури, а лише пізніших станів її історичного становлення. На ранніх етапах її розвитку зображувані у творі персонажі не мали характерів як таких і виступали як суто дійові особи в буквальному розумінні слова і відповідно до загальної специфіки літератури цього часу, яка полягала в тому, що переважна увага в ній відводилася дії, подієвому розгортанню змісту твору, а не заглибленню у внутрішній світ людських переживань. “Найдавніша стадія, – пише в цьому зв’язку О. Білецький, – представлена, наприклад, народною казкою та героїчним епосом… Тут дійові особи лише вершителі дій, пізніше – носії певних властивостей, але про характерність їх не може бути й мови.
За визначенням сучасної психології, характером називається “сукупність властивих для даної особи нахилів, переважно основних”; ця сукупність не цікавить автора казки, і дії його героїв не пояснюються їх нахилами. Звичайно не цікавлять його й душевні стани дійових осіб: він не вдається до їх аналізу, інколи не фіксує їх взагалі, пізніше лише констатує у традиційних, незмінно повторюваних і чисто умовних формулах.
В героїчному епосі особи наділені вже більшою увагою. Вона виявляє себе хоча б у тому, що кожна особа виступає на сцену з певним іменем і з влучним зазначенням однієї з провідних її властивостей, виражених постійними епітетами. Щоправда, ця властивість не змінюється залежно від зміни становища або вчинків героя. Одіссей залишається хитромудрим навіть тоді, коли виявляє очевидну тугодумість, а про швидкість ніг Ахілла нам нагадують навіть і тоді, коли, як ми знаємо, він сидить у своєму наметі, не рухаючися з місця.
Другорядні особи такі ж нескладні… і їхня роль або чисто бутафорська, або ж динамічна: служити пружинами, що приводять у дію ті перепони й ті підкріплення, які зустрічає герой на своєму шляху. Особа зробилася носієм певної властивості: справа знову ж таки не в самій цій властивості як такій, а в діях, що нею викликаються…
… первинною є проблема зображення дії і вторинним є питання про його мотивування”. Теза про первинність характерів і вторинність дії, фабульно-сюжетної основи твору, яка мотивується характерами, була обгрунтована теоретиками класицизму, хоча їхні літературні характери й були в більшості випадків схематичними, побудованими на випуклості однієї, часто але-горизованої його риси. Не факти, вказував Г. Лессінг, а “характери дійових осіб, за допомогою яких факти здійснились, примушують поета переважно вибирати ту, а не іншу подію. Лише характери священні для нього”.
Основним предметом художнього пізнання характер стає в добу романтизму, коли формується особистість, а особис-тісне начало висувається на передній план зображення. Характери романтиків переважно ідеалізовані, відірвані від реальної дійсності, точніше від того соціального середовища, яке їх породжувало. В характері людей поетів-романтиків цікавили насамперед їхні яскраво індивідуальні, особистісні риси. Предметом пізнання письменників-реалістів стали типові характери в типових обставинах.
Як пише Б. Томашевський, “реалізм першим поставив питання про соціальний генезис характеру й пов’язав зображення героя з тим середовищем, з якого він вийшов і яке історично його зумовило. При цьому брався не винятковий характер, а той, який виражав тенденції історичного розвитку соціального середовища, до якого він належав”. Звідси постійне прагнення письменників-реалістів прогнозувати й художньо досліджувати появу та сутність нових соціальних типів епохи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)