Повість “Вогник далеко в степу” – це твір про тяжкі повоєнні роки дитинства письменника. Він пише про життя своїх однолітків з великою теплотою та любов’ю.
Зображуючи Павла, головного героя повісті, Григір Тютюнник, мені здасться, розповідає про свою власну юність, про навчання в ремісничому училищі. З великою симпатією ми ставимося до цього доброго, чуйного і працьовитого хлопця.
Павлові не відразу пощастило потрапити в училище – малий ще був. Після цієї першої невдачі Павло твердо вирішує піти на робочу, бо добре розуміє,
Дров нарубає чи хмизу якогось знайде, щоб обігріти півхати (другу половину бомбою одірвало).
Траплялося, що дрова хлопець виловлював з крижаної води: “Піймаю обапіл, ухоплюся за нього руками і правлю до берега… Зубами цокочу, губи не зведу – така холодна вода була”. З городу все зібрати – це теж його клопіт: тітка ж бо цілими днями на роботі.
Варто звернути увагу, що ніхто не нагадує хлопцеві щось робити, він сам добре розуміє свої обов’язки, по-дорослому усвідомлюючи, що на ньому тримається
Скупою на радість та свята була для дітей післявоєнна дійсність. Але вони вміли радіти, жити цікаво і весело, цінувати виявлену до них ласку, щирість і співчутливість. Згадаймо вражаючий епізод, коли Фріц викинув Павлика з машини на мерзлу дорогу.
Опритомнів хлопець уже в училищі. Розплющив очі і перше, що побачив, – обличчя майстра, потім усю п’яту групу.
А староста Гришуха, дитбудинківець, хлопець суворий і авторитетний серед товаришів, дістав з пазухи свою сніданкову пайку, розправив Павликову долоню і сказав: “Бери. Підкріпись. Це твоя”.